Віктор Платонович Петров (Домонтович)

(1894-1969)

Якщо провести, як це зараз роблять, опитування перехожих на вулиці – чи знаєте ви українського письменника Віктора Петрова, переважна більшість відповість або не знаю, або Петров звався не Віктор, а Євген и створив разом з Ільфом образ Остапа Бендера.

По довгих роках замовчування у нас знову почали друкувати твори Віктора Петрова, постать якого залишається загадковою серед українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки.

Хто ж він Віктор Петров? Найперше - це вчений з світовим іменем.

Віктор Платонович Петров народився 22 жовтня 1894 року в Катеринославі в сім'ї священика, ректора духовної семінарії. В 1918 році закінчив Київський університет. З 1919 року почав працювати в установах щойно створеної Академії наук України. В 1927 р. він очолив Етнографічно-фольклорну комісію Академії наук. В 1930 році за монографію про П. Куліша здобув ступінь доктора філологічних наук (в 1968 році став доктором історичних наук). Як літературознавець він досліджував творчість Шевченка, Гоголя, Сковороди, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших українських письменників, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, а також творчість низки західноєвропейських письменників. Петров був також істориком, археологом, етнографом і фольклористом. Статті з історії літератури він публікував під власним іменем, з інших наук під псевдонімом - Віктор Бер. З його історичних праць одна з найвизначніших - "Походження українського народу", в якій дослідник простежує українську історію з 5 тисячоліття до н.е.

Аналізуючи сьогоднішні етнографічні залишки, Петров віднаходить їхнє коріння в трипільській культурі, переконливо доводячи безперервність культуро-генезу на теренах України. Він проводив великі польові дослідження трипільських і скіфських поселень, відкрив низку важливих памяток. В 40-і роки ним створено працю про тотальне знищення української інтелігенції в совєцькій Україні. В 1968 році в Києві вийшла його книжка "Скіфи - мова і етнос", в 1972 році - "Етногенез слов'ян". Довгий час було непорушним твердження, що скіфи були іраномовним народом. Петров довів хибність цієї теорії.

По-друге, Віктор Петров - це талановитий український письменник.

В українській літературі він започаткував новий жанр - романізовану біографію. Його перу належать біографічні повісті "Аліна й Костомаров", "Романи Куліша", а також біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю.

Три його біографічні повісті - про Марка Вовчка, Вінсента Ван-Гога і Франсуа Війона - залишились незакінченими. В центрі всіх його творів – головним чином приватне життя їх героїв. Він ставить за мету показати, як кохання виявляє особистісні риси цих видатних діячів культури, без яких їх образ був би неповним. Кілька художніх творів В. Домонтовича(це літературний псевдонім В. Петрова) присвячено зображенню українського суспільства 20-х - початку 30-х років. Зокрема, в повісті "Без грунту", де подано художній зріз культурного життя дореволюційного Катеринослава, за деякими персонажами вгадуються реальні постаті Дмитра Яворницького, Миколи Філянського, Миколи Реріха. Спогади про неокласиків, серед яких В. Петров був єдиним прозаїком, та інших відомих діячів культури 20-х років стали темою нарисів В. Домонтовича "Болотняна лукроза". Всього він написав 5 повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе.

І все ж найзагадковішим і майже недослідженим є третє обличчя Віктора Петрова. Він ще був, як кажуть, бійцем невидимого фронту. Війну він зустрів на посаді директора інституту українського фольклору. "Український історичний журнал"(№3 за 1969 р ) писав, що на війні "він виконав свій громадський обов'язок сумлінно і до кінця, не раз ризикуючи життям у глибокому ворожому тилу як розвідник". За цю діяльність він в 1956р. був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню. Петров був знавцем класичних і нових мов, зокрема, досконало – німецької. Тому в лютому 1942 року він був перекинутий через лінію фронту. В Харкові він з'явився в німецькому однострої, включився в тамтешнє культурне життя, створив і редагував журнал Український засів", в якому він опублікував свою останню повість "Без грунту", розпочату ще в довоєнному Києві (окремою книжкою вийшла в Мюнхені), виступав з науковими доповідями на конференціях і літературних вечорах. На конференції українських письменників в Харкові Петров заявив: "Ми живемо в епоху криз і катастроф, катаклізмів і воєн, і саме це стає умовою для відродження української поезії".

Влітку 1942 року він з'явився в Севастополі - невдовзі після його захоплення німецькими військами (це була його друга поява в Севастополі, вперше він тут був в 1930 році, був також в Ялті). Що він конкретно робив в нашому місті – на разі невідомо, відповідь треба шукати в архівах. В одному лише можна не сумніватись – діяльність Петрова відрізнялась від діяльності Ніколая Івановича Кузнєцова, а то ми мали б ще один фільм на кшталт таких, як "Подвиг разведчика". Сучасна Росія твердить, що вона бореться проти чеченських терористів, і в той же час прославляє своїх терористів, як того ж Кузнєцова. Він мав два завдання - і терористичні акти проти німців, і знищення українського національного підпілля в Рівному. Ці два його завдання були пов'язані між собою. Кожного разу після скоєних терактів він залишав по собі "слід", який виводив німців на українське підпілля. А якщо німці не знаходили на вказаних Кузнєцовим конспіративних квартирах боївки УПА, вони розстрілювали заручників. На совісті Кузнєцова – смерть тисяч українських патріотів і зовсім не винних людей. За свої тероризм і провокаційну діяльність Кузнєцов отримав звання Героя Совєцького Союзу. Українці його схопили і розстріляли.

Після Севастополя Петров побував в Києві, Кременчуці, та ін. містах України. В Києві він співробітничав з Олегом Ольжичем, котрий високо цінував літературний і науковий талант Петрова, кортрий знав його батька О. Олеся. В 1943 році він керував кафедрою етнографії Українського наукового інституту у Львові, в 1944-1945рр. працював співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив в однострої німецького офіцера.

Потім до 1949 р. він мешкав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики "Арка", був професором Українського Вільного університету, читав в Богословській академії патрологію.

В 1949 р. Петров залишив Західну Німеччину. Про це в українській емігрантській пресі з'явилось таке повідомлення "18 травня 1949 року за таємничих обставин зник визначний вчений і письменник Віктор Петров(Домонтович)".

Прибувши до Москви він почав працювати в Інституті археології. В 1954 р. виходить другий том його праці "Раскопки в Нижнем Поднепровье".

В 1956 році він повернувся до Києва, де посів посаду старшого наукового співробітника Інституту археології Академії наук України - завідуючого архівом. В 1957 році, коли Петрова закінчили "перевіряти, він одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою видатного українського поета і вченого-літературознавця Миколи Зерова, знищеного большевиками в 1941 р. Вони приятелювали ще з 1920 р. В 1969 році Віктор Платонович Петров помер за письмовим столом, кількох місяців не доживши до свого 75-річчя. Залишився незакінчений словник пруської мови – литовського племені прусів, які жили там, де зараз т. зв. Калінінградська область Росії. Після цього він збирався стати за мемуари. Яка шкода, що він не встиг їх написати! В 1988-1989 рр. в Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича. Може, колись дочекаємось такого видання і у нас в Україні, а в Севастополі буде увічнена пам'ять про В.П. Петрова і його "подвиг разведчика".