ВІАН, Борис (Vian, Boris — 10.03.1920, Віль-д'Авре - 23.06.1959, Париж) - французький письменник.
Віан
народився в заможній родині у містечку Віль-Д'Авре, що розташоване між
Парижем і Версалем. Своє ім'я він отримав на честь «Бориса Годунова»,
улюбленої опери його матері, Івонни Вольдемар-Равене, піаністки та
арфістки, котра обожнювала класичну музику. Це захоплення передалося її
дітям: троє з чотирьох стали музикантами. Батько, Поль Віан, на вісім
років молодший за свою дружину, був освіченою й обдарованою людиною,
віршував, перекладав, був «майстром на всі руки». Дитинство Віана у
Віль-Д'Авре проходило у святковій атмосфері, хлопчик багато читав,
спілкувався з численними друзями (зокрема з сім'єю своїх сусідів
Ростанів, онуків видатного драматурга, автора «Сірано де Бержерака»),
однак 1929 р. промислова криза розорила сім'ю. Навчався Віан у ліцеї в
Севрі, потім — у Версалі та Парижі. У 15 років здобув ступінь бакалавра
із грецької та латинської мов, у 17 — з філософії та математики.
У 1935 р. Віан захворів на черевний тиф, який загострив хворобу
серця і призвів до аортальної недостатності. В юності захоплювався
джазом, а в 1937 р. став членом Hot-Club de France, почесним президентом
якого був Луї Армстронг, грав на трубі в оркестрі. 1939 р. Віан вступив
у паризьку Центральну інженерну школу, яку з початком війни перевели в
Ангулем. Захоплювався авіамоделюванням, у травні 1941 р. заснував
товариство з конструювання і випробування авіамоделей.
У липні 1941 р. він одружився з Мішель Легліз. Рівно через рік Віан
закінчив Центральну школу і найнявся на роботу в «Асоціацію з
нормалізації», яка займалась удосконаленням і стандартизацією побутових
предметів. У 1942— 1946 pp. багато часу віддавав джазу, виступав з
оркестром Клода Абаді, брав участь у щорічних турнірах джазистів
(Гран-прі в Брюсселі 1945 р. і Парижі 1946 р.). У лютому 1946 р. Віан
змінив місце роботи, перейшовши у Державне управління паперової
промисловості. Там він працював до 1948 р. Наприкінці 40-х pp. його
стосунки із дружиною зіпсувалися (Мішель постійно зраджувала Віана, з
1949 р. вона була коханкою Ж. П. Сартра аж до його смерті у 1980 p.).
1952 p. Віана прийняли у Колегію Патафізики, «таємної» організації
прихильників «короля абсурду» А. Жаррі (до цього закритого клубу
дотепників-парадоксалістів входили М. Ернст, Ж. Превер, Е. Ионеско, Р.
Клер). У лютому 1954 р. Віан одружився з балериною Урсулою Кюблер. У
1956 р. здоров'я Віана погіршилося (серцеві напади, хвороби легень,
нирок). 23 червня 1959 р. під час приватного перегляду фільму «Я прийду
плюнути на ваші могили», знятого за його романом, він втратив свідомість
і помер по дорозі в лікарню.
До літературної творчості Віан звернувся на поч. 40-х pp., а в
середині десятиліття став професійним письменником. Він писав бурлескні
сонети і балади, комічні замальовки, сценарії (разом із дружиною),
новели. У 1944 р. Віан завершив свій перший роман «Сколопендр і так
далі...» (пізніше названий «Сколопендр і планктон» — «Vercoquin et le
plancton»), рукопис якого через Жана Ростана потрапив до письменника
Раймона Кено, генерального секретаря видавництва «Галлімар» і вийшов
друком у 1946 р. Того самого року Віан через Кено познайомився із С де
Бовуар і Ж. П. Сартром, увійшов у коло екзистенціалістів. Сартр увів
його в артистичне життя кварталу Сен-Жермен-де-Пре, де Віана визнали
«принцем джазу». Він почав працювати у екзистенціалістському журналі
«Тан модерн», де вів спеціальну рубрику «Хроніки брехуна». У цьому ж
році Віан створив романи «Піна днів» («L'ecume des jours», 1947), «Я
прийду плюнути на ваші могили» («Jirai cracher sur vostornbes», 1946),
«Осінь у Пекіні» («L'automne a Pekin», 1947), водночас пишучи статті про
джаз і займаючись перекладами. До того ж, він дебютував як художник
(одна з його картин була виставлена у галереї «Плеяди») і кіноактор
(епізод у фільмі «Мадам і її коханці» Ж. Маргена згодом ляже в основу
новели В. «Статист»). Услід за «Осінню в Пекіні» з'явилися нові романи —
«Червона трава» («L'herbe rouge», 1950), «Розбите серце»
(«L'arrache-coeur», 1953).
Саме завдяки своїм романам Віан зажив скандальної слави. У 1947 р.
за книгу «Я прийду плюнути на ваші могили» його було притягнуто до
судової відповідальності за звинуваченням у заподіянні шкоди суспільній
моралі та в порушенні закону про сім'ю та шлюб. Романам Віана притаманне
поєднання м'якого ліризму і буфонади, глибокого песимізму і
нонконформізму. Упродовж 1946—1951 pp. Віан написав найкращі свої новели
{«Пожежники», «Дохлі риби», «Вовк-перевертень», «Обережніше з
оркестром», «Мурашки», «Пенсіонер», «Чим небезпечні класики», «Дивний
спорт» тощо). Їм притаманні іронічність, парадоксальність, гротескність.
Віан займався також драматургією. У 1948 р. за своїм романом «Я
прийду плюнути на ваші могили» він написав однойменну п'єсу у трьох
діях. «Одноактний довжелезний водевіль на воєнну тему» «Шкуродерня для
всіх» («L'Equarris-sage pour tous») був створений у 1947 р., його
прем'єра відбулась у паризькому театрі Ноктамбюль у квітні 1950 р. Цього
ж року В. написав короткий антиклерикальний фарс «Остання з професій»
(«Le dernier des metiers», ), mo був скороченим варіантом «Шкуродерні
для всіх». У 1951 р. з'явилися п'єси «Вечеря генералів» («Le gouter des
generaux») та «Голова обертом» («La tete de Meduse»). У 1957 p. Віан
написав драму «Будівничі імперії» («bts batisseurs d'Empire», пост. 1959
p.). П'єси Віана парадоксальні, дотепні, про-вокативні, сповнені
чорного гумору. Вони близькі до трагічних фарсів А. Жаррі (трилогія про
Уб'ю) і Г. Аполлінера («Груди Тірезія»), «антип'єс» Е. Йонеско
(«Голомоза співачка»). Англійський літературознавець М.Еслін, автор
знаменитої книги «Театр абсурду» (1961), відніс Віана до
драматургів-абсурдистів.
Упродовж 1947—1956 pp. Віан зробив кілька радіопередач. Одна з них
була комічним репортажем із конгресу з фонетики для глухонімих. З
середини 50-х В. виступав як шансоньє (зб. «Тексти і пісні» — «Textes et
chansons», вид. 1966), написав бл. 400 пісень, випустив кілька
платівок. Він писав також лібрето для балетів і опер, знімався у
кінострічках («Собор Паризької Богоматері», 1956, «Мерці у вітрині»,
1957, «Джоконда», 1957, «Чудовий вік», 1958, «Небезпечні зв'язки», 1959
та ін.), брав участь у деяких із них як сценарист і режисер.
Творчість Віана, побудована на синтезі пародії та патетики, стала
одним із перших проявів нонконформістського «молодіжного бунту» в
західній культурі 50—70-х pp. XX ст.
