КІПЛІНҐ, Джозеф Ред'ярд (Kipling,
Joseph Rudyard — 30.12.1865, Бомбей - 18.01. 1936, Лондон) — англійський
письменник, лауреат Нобелівської премії 1907 p. Народився в Індії, у
Бомбеї, де його батько, випускник Кенсингтонського художнього училища,
скульптор і декоратор, родинними — через дружину — та духовними узами
пов'язаний із прерафаелітами, викладав у художній школі. 1875 р. Джон
Локвуд Кіплінґ став директором школи прикладного мистецтва та куратором
Музею індійського мистецтва в Лахорі, що перетворився невдовзі у
найкраще у світі зібрання східного мистецтва. Він мав нахил до
письменництва, 1891 р. вийшла книга «Людина і звір в Індії» («Man and
Beast in India»), в якій його проза і малюнки сусідили з віршами сина.
Кіплінґи належали до тісного кола колоніальної еліти і користувалися в
Індії визнанням.
Значну частину дитинства й отроцтва Кіплінґ провів поза батьківським
домом. Йому йшов шостий рік, коли батьки відправили його разом із
молодшою сестрою в Англію під опіку далекої родички. Вихователька
виявилася жінкою недоброю, до того ж святенницею. Хлопчика, котрий виріс
на волі, звик до прихильності та ласки (його виховували
няньки-тубілки), постійно обмежували, залякували та били. Мати,
навідавши дітей через кілька років, жахнулася, побачивши стан сина, який
від нервових потрясінь майже осліп, і забрала дітей в Індію. Та
невдовзі Ред'ярд знову опинився в Англії. Його влаштували в коледж у
Вествард-Хо. У цій третьосортній девонширській школі сини молодших
офіцерів готувалися до подальшої служби в Англії. Тут панував дух муштри
та насильства, його насаджували не лише вчителі-невігласи, а й самі
учні, серед яких переважали натури грубі та примітивні. Той, кого
пізніше називатимуть «залізним Ред'ярдом», у свої дванадцять років був
хирлявим, маленьким на зріст хлопчиком в окулярах. Для Кіплінґа,
заповзятливого книголюба, перебування у Вествард-Хо стало нелегким
випробуванням. Школі не вдалося зламати його як особистість, вочевидь,
тому, що він не бунтував проти її порядків. За п'ять років він
притерпівся і навіть увійшов у смак грубих розіграшів і хлоп'ячих
витівок. А, головне, підліток повірив у необхідність і користь уроків
підлеглості. Це дозволило йому зберегти самоповагу. Він визнав систему
жорстокого виховання доцільною, бо її кінцевою метою були Дисципліна і
Порядок, а це непорушна основа Закону. Ідея Закону як умовної системи
заборон і дозволів, що діє в суспільстві, дуже рано ввійшла у свідомість
Кіплінґа. Співвітчизник Кіплінґа — Р. Олдінгтон через півстоліття
побачить у цій позиції рабську «психологію заду Імперії отримувати
копняки». З ним погодиться чимало ідейних супротивників Кіплінґа. Сам
Кіплінґ і себе, і своїх героїв вважав не задом, а становим хребтом
Імперії і був гордий із цього.
Перебуваючи в зеніті слави, Кіплінґ розповів про свою школу у книзі
«Пройда і компанія» («Stalky and C°», 1899). Тонкий поціновувач К., С.
Моем зізнався, що більш відразливого опису школи не зустрічав. Багато
хто був спантеличений тим, що автор не лише не засудив казармені порядки
школи, а й згадував їх із насолодою і ностальгією.
Дух школи багато в чому визначив погляди і життєві настанови
майбутнього письменника. Кіплінґ змужнів дуже рано, у Вествард-Хо
сформувалися його моральні ідеали. Ледве чи не з дитячих літ він
утвердився на засадах мужнього стоїцизму, який пізніше віділлється у
карбовані рядки «Коли...»:
Умій примусить Серце, Нерви, М'язи,
Позбавлені снаги, тобі служить,
Коли душа згоряє вся одразу,
І тільки Воля каже: «Треба жить!»
(Пер. М. Левіної)
Кіплінґу
не виповнилося й сімнадцяти років, коли він покинув Вествард-Хо, не
довчившись. Батько домігся для нього місця молодшого редактора в
лахорській газеті. Кіплінґ рано відчув письменницьке покликання і
повірив у нього. «Лірика школяра» («School-Boy Lyrics», 1881) — перша
спроба пера, переважно наслідування провідних поетів епохи — А.
Теннісона, Р. Браунінга, Ч. А. Свінберна. «Атланту в Калідоні» Свінберна
він знав чи не напам'ять. Через три роки у збірці «Відлуння»(«Echoes»)
Кіплінґ перейшов від наслідування і варіювання до пародіювання всіх
відомих поетів-вікторіанців, оголюючи умовність та штучність їхньої
мови, знижуючи «високий стиль» побутовими темами та розмовними
інтонаціями, використовуючи улюблені ними жанри в іншій функції.
«Відлуння» та «Департаментські пісеньки» («Departmental Ditties», 1886)
стали серйозною заявкою на нове слово в поезії. Сім років Кіплінґ віддав
журналістиці. Він багато їздив по країні, де масове невігластво та
забобони сусідили з високою духовністю, де одна епідемія змінювалася
іншою, де лютував голод. Репортерська служба розвинула його природну
спостережливість, вміння спілкуватися, навчила уважно слухати мову
дитинства, і він заговорив нею, як своєю рідною. «Країна див» відкрилася
йому, він дізнався про чимало її таємниць, прихованих від більшості
сагибів (так називали тут білих панів).
У автобіографічній книзі «Дещо про себе» («Something of Myself»,
1936) Кіплінґ розповів, як здобував матеріал для своїх творів. Із
повсякденних вражень, із суєти життя народжувалися не лише репортажі,
подорожні нотатки, нариси, а й вірші та перші оповідання, які
публікувалися у «Громадянській і військовій газеті». Він до-тримувався
жорсткої умови — вкладатися в тисячу двісті слів. Краще з написаного
ввійде у першу збірку «Прості оповідання з гір» («Plain Tales from the
Hills», 1888). На момент її появи Кіплінґ вже рік працював головним
редактором «Піонера» в Аллахабаді. Майже всі оповідання, написані в
Індії, вийшли маленькими томиками у м'якій палітурці у місцевому виданні
в «Залізничній бібліотеці» 1888 р.: «Три солдати» («Soldiers Three»),
«Історія родини Ґедсбі»(«The Story of the Gadsbys»), «Чорне та біле»
(«In Black and White»), «Під деодарами» («Under the Deodars»),
«Рикша-привид» («The Phantom Rickshaw») і «Вії-Віллі-Вінкі» («Wee Willie
Winkie»).
Кіплінґ разюче швидко опанував мистецтвом короткого оповідання, він
вражав ранньою зрілістю та плодючістю. Про нього заговорили спершу в
Індії, а небавом і в метрополії. У Лондоні, куди він прибув у 1889 p.,
здійснивши навколосвітню подорож через Далекий Схід і Сполучені Штати,
його оповідання йшли нарозхап. У 1890 р. вийшли дві нові збірки «Місто
Страшної ночі» («The City of Dreadful Night») та «Сватання Діни Шад»
(«The Courting of Dinah Shad»), а через рік — великий том оповідань, до
якого увійшли кращі з тих, що публікувалися раніше, — «Життя дає фору»
(«Life's Handicap», 1891). У них Кіплінґ продовжував розробляти
індійську тему, причому дистанція між автором і матеріалом додала ще
більшої яскравості його враженням.
Після прибуття у Лондон він видав і щоденник своєї подорожі. Книга
нарисів «Від моря до моря» («From Sea to Sea») вийшла у 1889 p.
Приголомшливий
успіх молодого Кіплінґа, який можна порівняти хіба що з успіхом
загального улюбленця Ч. Діккенса, пояснюється мірою, характером його
новаторства. Він увійшов у літературу, коли вона потребувала оновлення.
Згасла блискуча плеяда англійських романістів. Понурий детермінізм,
заземленість натуралістів, вишуканість і естетство символістів, їхні
містичні осяяння не відкривали нових горизонтів. Поміж тим у суспільстві
зростала потреба у новому герої, у новій ідеї, у новому консолідуючому
міфі. Старший сучасник Кіплінґа — Р. Л. Стівенсон вловив тенденції часу
та сформулював письменницьке завдання: «На жаль, усі ми граємо на
сентиментальній флейті, а треба, щоби хто-небудь вдарив у мужній
барабан». Він та інші неоромантики — Г.Р. Хаґґард, В.Е. Хенлі, А. Конан
Дойл — звернулися до романтики подвигів, подвижництва, заманюючи читача в
екзотичні країни чи глибини історії. Натомість Кіплінґ у пошуках
героїки, туга за якою завжди посилюється у непевний, зламний час,
звернувся до сучасності.
Чимало митців вважали XIX ст. прозаїчним і нудним. О. де Бальзак
заперечив це, показавши, що сучасне життя «вирує жахливо», і відкрив у
ньому воістину шекспірівські драми. У Г. Джеймса були підстави вбачати в
молодому Кіплінґу майбутнього англійського Бальзака. Він відкрив
героїку повсякденних буднів і романтизував буденність. Він писав про
найзвичайнісіньких людей, але показував їх, зазвичай, у ситуаціях
екстремальних, у незвичній обстановці, коли висвітлюється людська
сутність, відкриваються приховані глибини та невідомі раніше сили. У вік
понурості й апатії, у час декадансу К. уславив працю та відкрив героїку
повсякденного творення.
Кіплінґ здійснив переміну в жанровій ієрархії, перейшовши від
традиційного для англійської літератури роману до оповідання, від поеми —
до балади та пісні. Одним із перших він відреагував на зростаючу
тенденцію до демократизації (при цьому, як не парадоксально, він
безумовно віддав перевагу ідеї Імперії перед ідеєю Демократії). Кіплінґ
демократизував літературну мову і поетичний стиль, а це ж головна умова
художньої революції.
Зі сторінок оповідань Кіплінґа на читача ринув потік невідомого та
неприкрашеного життя. За всієї пістрявості картини у ній була відсутня
«розкішна екзотика». «Країна див» розкривалася зсередини, без прикрас,
постаючи у побутових подробицях, дрібницях життя, повсякденних турботах
її корінних і зайшлих мешканців. Замість мальовничих видовищ і багато в
чому умовної Індії, що виникала на сторінках модних авантюрних романів,
читач знайшов похмурі картини злиднів, дикості, страждання.
Кіплінґ населив оповідання героями, котрі не мали досі прав
громадянства в англійській літературі. Це тубільці, чиї звичаї та
життєва філософія такі далекі від англійських («Повернення Імрея», «Дім
Садху», «Гробниця його предків «), які підкупляють простодушністю,
довірливістю, а душевною шляхетністю, відданістю вивищуються над білими
панами («Ліспет», «Джорджі-Порджі»). Ще більше оповідань присвячено
англійцям, яких доля закинула у цей далекий і для більшості з них чужий
світ. Кіплінґ не лестив своїм співвітчизникам. Груповий портрет «доброго
товариства» справляє гнітюче враження: чоловіки обмежені та пихаті,
жінки манірні та пустоголові. Колоніальна спільнота розмаїта.
Зустрічаються і совісні ідеалісти, котрі серйозно ставляться до своєї
місії, але тільки окремі витримують випробування Індією. Одурманююча
одноманітність колоніального життя, вбивчий клімат, віддаленість від
звичної цивілізації, самотність, відчуття покинутості перетворюють життя
у пекло. Кіплінґ розповів про багато трагедій («Відкинутий», «Кінець
шляху», «Зберігатияк доказ»), але залишив місце і для подвигу.
У «Будівничих мосту» діють люди, які за мізерну платню, при
відсутності шансів на визнання віддають свою молодість, силу, здоров'я
тій роботі, за яку взялися. «Вільгельм-Завойовник» — це повість про
самовідданість і нелюдську впертість кількох звичайних чоловіків і
жінок, які відчайдушно боролися з голодом і врятували гурт дітей від
вірної смерті.
Симпатії автора на боці «маленької людини», передовсім солдатів,
котрі терпляче зносять всі життєві незгоди, чесно служачи далеко від
дому. Тут Кіплінґ наче йде у слід за Діккенсом, але складність у тому,
що його молодцюваті та відчайдушні зірвиголови нічим не нагадують милих і
добрих диваків Діккенса. «Троє мушкетерів» Кіплінґа — ірландець
Малвені, лондонський «кокні» Ортеліс та йоркширець Ліройд — характери
примітивні, вони поважають лише силу. Серед них панує закон кулака,
недарма, коли Малвені розсік чиюсь голову глибше, ніж хотів, про нього
пішов поголос як про хлопця, у якого руки-ноги на місці. Кіплінґ
ставиться до них дружньо-поблажливо, як до хлопчаків-розбишак із книги
«Пройда та компанія»: всі вони «пропащі шахраї, собачі злодії,
спустошувачі курячих сідал, кривдники мирних громадян і божевільно
хоробрі герої».
Кіплінґ ідеалізує армійського офіцера, особливо молодшого, а ось
солдати в його оповіданнях і віршах виглядають часто комічно, являючи
собою ніби прообраз бравого вояка Швейка. У ранніх оповіданнях
народжується новий літературний образ «людини дії», найяскравішим з них є
улюбленець Кіплінґа й почасти його alter ego — поліцейський Стрікленд.
Письменник протиставляє його бездарним і лінивим чиновникам, котрі
жиріють за конторками. Піклуючись про престиж англійців у Індії, Кіплінґ
вимагав від них знання цієї країни, лише це могло забезпечити
результативність їхньої місії. Його Стрікленд досяг таких успіхів, що
міг легко видати себе і за індуса, і за магометанина, і за штукаря, і за
факіра. Він опанував мову різних племен, вивчив пісні злидарів,
ритуальні танці, він міг брати участь у таїнствах і навіть розфарбовував
«Бика смерті», на якого англійцеві не дозволялося навіть поглянути.
Перевдягшись у відповідний стрій, він змішувався з темношкірим натовпом,
і той поглинав його. Для Стрікленда не існувало нерозкритих, загадкових
злочинів: індійці вважали, що він наділений талантом робитися невидимим
і повелівати демонами. Вони боялися і поважали його. «Людина дії»
поєднує особисту мужність із разючою скромністю. Високе поняття
обов'язку перенесене Кіплінґом у царину буденної повсякденності.
Таємниця чару кіплінгівських оповідань — у їхній достовірності, а
вона ж не приходить сама по собі. Безсумнівно, спрацював небуденний
талант, відразу ж помічений старшими сучасниками Кіплінґа — Р. Л.
Стівенсоном та Г. Джеймсом. Але, крім природної обдарованості, далося
взнаки «семиліття важких трудів». Кіплінґ свідомо застосовує в
оповіданнях техніку репортажу, перетворює репортажність у літературний
прийом; звідси — стислість, лаконізм, енергійний ритм його прози. Він
воліє вести оповідь від першої особи, уникаючи при цьому будь-яких
оцінок та моралізаторства, таких характерних для англійської
літературної традиції. Він ховається за маскою репортера, всюдисущого,
самовпевненого, жадібного до вражень, котрий усе підмічає, котрий проник
не лише під шкіру , а й навіть глибше. Життя і людей він спостерігає
скептично-відсторонено, не без іронії, справляючи враження незворушної
бувалої людини. Його оповідання схожі на «миттєві світлини», що увічнили
миттєвості життя.
У часи молодості Бальзака в моду ввійшов «фізіологічний нарис», а
реаліст Бальзак трансформував його в соціальний роман. Кіплінґ
перетворює нарис у сюжетну новелу, зберігаючи при цьому
фактографічність.
Враження життєвості складалося й за рахунок
використання Кіплінґом оповідки, живого монологічного мовлення, яке
зберігає інтонації, діалектизми, жаргон того кола, до якого належить
герой. Кіплінґ сміло ввів у прозу та поезію просторічну говірку, мову
вулиці та казарми. Збірку віршів, яка поклала початок його славі
«народного поета», він так і назвав — «Пісні казарми» («Barrack Room
Ballads», 1892).
«Пісні казарми», геть чисто позбавлені ліричного первня, за
тематикою та поетикою близькі до «Простих оповідань з гір». Читач
потрапляє у грубий і жорстокий світ солдатчини. Грубувата задушевність і
прямота монологів Томмі Аткінса, за маскою котрого сховався автор,
підкупляли простого читача. Томмі Аткінс був «свій хлопець». Притягаючою
виявилась і форма вірша — пісенна, маршова, частівкова. У мужніх ритмах
кіплінгівських віршів вчувалися барабанний дріб і звуки горна, гуркіт
океану, скрегіт металу, тупіт маршируючих колон:
Крок — крок — крок — крок — ми йдемо
по Африці — В
се — йдем — все — йдем —
по тій самій Африці —
(Скрізь — рух — рух — рух — рух чобіт
угору — вниз!)
Не звільнить ніхто на війні!
(Пер. М.Стріхи)
Кіплінґу небезпідставно дорікали за
уславлення війни. Але при цьому його бачення війни й армії було суто
реалістичним. Жодної парадності, дешевої героїки, казенного патріотизму.
Кров, піт, утома, бруд, запах вівса та кінської сечі, пияцтво, бійки,
азартні парі, лайка, тубільні наложниці, покарання, страти — ось
складові життя його Томмі. Кіплінґ — поет і прозаїк — першим звернувся
до цієї теми й створив жорстокий, грубий, але достовірний і вражаючий
портрет англійської армії кінця XIX століття.
Орієнтація Кіплінґа на масового читача відштовхнула від нього
естетську публіку. Чимало його віршів і справді вульгарні і скидаються
на куплети третьосортного мюзик-холу. Але поряд із ними живуть інші, які
захоплюють витонченого поціновувача поезії. Тільки сноб чи брехун
стверджуватиме, що немає поезії в таких баладах, як «Денні Дівер» чи
«Мандалей». Навіть Т.С.Еліот у середині XX ст. змушений був визнати, що
кіплінгівські балади — це настільки сильна «поезія нижчого сорту»
(verse), що вона часто переходить у розряд «високої поезії» (poetry).
У карбованих рядках «Пісень казарми і «Семи морів» («The Seven
Seas», 1896), його найкращої збірки, втілена концепція людини та світу,
якій він зобов'язаний репутацією «залізного Ред'ярда». Це імператив
активної дії, культ мужності, ідея добровільної підлеглості та служіння
Закону. В оповіданнях кіплінґівська модель світу ледве проглядалася, але
сама природа поетичного слова сприяла її кристалізації.
Уславлюючи активність і дієвість, Кіплінґ романтизує не корсарів та
флібустьєрів, як більшість неоромантиків, а сучасних представників
«джентльменського піратського роду», тих, хто кував міць вікторіанської
Англії, хто перетворював її у фабрику світу і володарку морів. Ентоні
Ґлостер — найулюбленіший із них. Це владний господар своєї долі, таких
називають «self-made man» («той, що сам себе зробив»). Почавши з нуля,
відчайдушно ризикуючи, тримаючи себе та команду в посторонках, він
закінчує життя баронетом, господарем ринку. На таких, як Ентоні Ґлостер,
гадає автор, тримається Англія. Трагедія у тому, що батьки-накопичувачі
не мають гідної зміни (задовго до Дж. Голсуорсі Кіплінґ відчув загрозу
краху «непереможних Форсайтів»). Син баронета не проходив батьківських
«університетів». «Збирав ти різний мотлох на свій освічений смак», — із
роздратуванням кидає йому батько, усвідомлюючи їхню взаємну несхожість і
нерозуміння:
Те, що вважав я доцільним,
тобі видавалось сміттям,
А те, що бридким я вважаю,
ти називаєш життям.
(Пер. М. Левіної)
Конфлікт
батька та сина глибший, ніж побутова родинна драма, за ним — опозиція
значно ширшого плану: «природа — цивілізація». У кінці XIX ст. вона стає
предметом активного філософського та мистецького осмислення. Мине
декілька років, і вона запанує над свідомістю К. А поки він уславлює
невситимих шукачів пригод, волоцюг, відчайдушних головорізів, вічних
блукальців, гнаних невтолимим жаданням свободи та новизни:
Нам хотілось не клубних обідів,
А піти, і відкрити, й пропасти...
(Ех, браття!)
Піти, бути вбитим, пропасти.
Для
солдатів «загубленого легіону» не існує ні меж, ні труднощів.
«Прокладаючи шлях для інших», йдуть вони, нехтуючи небезпекою, смію-чись
смерті в обличчя. Від імені тих, хто загинув, вирушаючи за мрією «про
заморські світлі далі, про чужі краї», пише він «Пісню мертвих»:
Тут лежимо ми: в барханах, в степах,
в болотах
між гнилизни,
Аби дорогу знайшли по кістках сини...
Романтизація
подвигу першопроходців, вільного простору непомітно переходить в
уславлення відчайдушних, сильних і зухвалих людей, що склали голови на
вівтар Імперії, своєю кров'ю та життям сплатили її горде право
називатися Імперією, над якою ніколи не заходить сонце. І «Пісня
мертвих», і «За правом народження» закінчуються закликом до нащадків
продовжити справу батьків, бути гідною зміною, це вірші-заповіти, у них
сильні біблійні інтонації.
90-і роки — найплідніше десятиліття у творчості Кіплінґа. Його
початок ознаменувався виходом першого роману «Світло згасає» («The Light
that Failed», 1890—1891). Хоч він і не став великим художнім здобутком,
цей роман, значною мірою автобіографічний, вивів К. за рамки попередніх
тем. У його центрі — драма талановитого митця Діка Хелдара. Суворе та
несамовите мистецтво Хелдара розвивалося оддалік від Англії, поживою для
нього слугував багатющий матеріал Сходу й інших заокеанських країв, які
Дік об'їздив під час своїх мандрів. Самобутність Хелдара виявилася
надто яскравою, реалізм був занадто грубий, смаки буржуазної публіки
були ображені. Обстоюючи свою непідвладність смакам натовпу та
обивательської моралі, Дік Хелдар стверджує, що справжній митець
відповідальний лише перед своїм талантом, даним йому Богом.
Богонатхненність, осяяність, послана з неба, і майстерне володіння
ремеслом, технікою — такі, за Кіплінґом, дві іпостасі митця.
Доля Діка Хелдара глибоко трагічна. Позбавлене взаємності безнадійне
кохання до безталанної художниці Мезі, котра фанатично вірить у свою
зорю, спершу паралізує Хелдара. Коли, перемігши душевну муку,
переплавивши її у мистецтво, він завершує свою особисту картину, його
раптово уражає сліпота, а сварлива натурниця знищує його шедевр. Кіплінґ
суворий до своїх улюблених героїв. Хелдара чекають самота і страждання,
котрі, на думку автора, є долею сильних натур. Але й у своїй поразці
він залишається переможцем. Захворівши замолоду тугою за далекими
краями, де Південний Хрест розташований просто над головою, він завершує
життя під цим сузір'ям. Сліпий, безпомічний, він гине, як належить
чоловікові, — на полі бою.
У 1892 p. Кіплінґ надовго покинув Англію. Цього разу шлях Маленького
Пілігрима проліг через Південну Африку до Австралії та Нової Зеландії.
Тоді ж він востаннє відвідав Індію. Звістка про смерть друга, американця
Балестьє, у співавторстві з яким був написаний пригодницький роман
«Наулахка» («Naulahka», 1892), змусила його перервати подорож.
Одружившись із сестрою покійного, Кароліною, Кіплінґ осів у Вермонті,
збудував дім, назвавши його «Наулахка»; тут народилися дві доньки —
Жозефіна й Елсі та син Джон.
В Америці Кіплінґ написав знамениті «Книги джунглів» («The Jungle
Book», 1894; «The Second Jungle Book», 1895), у центрі яких історія
людського немовляти, вигодуваного вовчицею та вихованого у зграї. З
неослабним інтересом стежить читач за тим, як Акела, мудрий і відважний
вождь вільного народу (так називають себе вовки), чорна пантера Багіра,
смілива, як дикий буйвол, і нещадна, як поранений слон, старий товстий
ведмідь Балу, охоронець законів джунглів, рятують Мауглі від іклів тигра
Шер-Хана, як виручають його у скрутну хвилину, як терпляче викладають
йому науку звіриного царства.
Незвичність історії Мауглі, екзотика світу джунглів захоплюють
настільки, що художня оригінальність та філософський смисл
кіплінгівських книг відкриваються не зразу. Поміж тим у творчості
Кіплінґа відбувається поворот від фактографічного зображення конкретних
життєвих ситуацій до символу, спостерігається рух від реальності до міфу
з його універсалізмом.
Кіплінґ добре знав індійський фольклор і міг черпати з незамуленого
джерела тубільних казок та легенд. Однак те, з чим ми зустрічаємося у
«Книгах джунглів», — це радше його власний фольклор, це його особистий
міф про Індію. Його ваблять проблеми природи та цивілізації, місця
людини в природі, і вирішує він їх нетрадиційно. Книги створені за
мозаїчним принципом. Вони складаються із п'ятнадцяти фрагментів, з
історією Мауглі пов'язані лише вісім, але й вони не вибудувані в логічно
послідовний цілісний ряд, як вимагав канон традиційного роману. Поряд з
оповіданнями про Мауглі — історії Білого Котика та маленького мангуста
Ріккі-Тіккі-Таві, оповідання про диво Пуран Бха-гата, який є героєм
багатьох пенджабських легенд і вшановується як святий. Фрагменти —
самостійні історії, але вони спаяні в єдиний художній світ, і скріплює
їх особистість автора — драматурга цього світу.
Кіплінґ поєднав у «Книгах джунглів « поезію і прозу: кожен фрагмент
постає в поетичному обрамленні. Ідея в тезовій формі заявлена у
вірші-епіграфі. Прозаїчний текст її розвиває, конкретизує. У
завершальному вірші ідея підноситься до абсолюту, міфологічного символу.
Така структура дозволяє трансформувати реальність у міф. Кіплінґ першим
став на шлях «неоміфологізму».
Ідейно-художні пошуки епохи відобразились у «Книзі джунглів» дуже
своєрідно. Епохальну проблему співвідношення «культурного» та
«природного» Кіплінґ вирішує, озираючись не на Ж.Ж. Руссо, а на Ч.
Дарвіна та Ф. Ніцше. Джунглі Кіплінґа — це світ безперервної боротьби за
існування, де перемагає найсильніший.
Світ природи потрактовується ним як світ інстинкту, який існує у
двох антагоністичних іпостасях: інстинкт творення й інстинкт руйнування,
життя — смерть. Вони складно взаємопротидіють, у природі гармонійне та
хаотичне переплетені. Інстинкт життя породжує Закон джунглів, що
регламентує порядок. Світ джунглів мислиться як ієрархічний світ
співпідпорядкованих кіл: родина, зграя (вид), народ. Зграя завжди має
ватажка, влада якого безумовна, адже вона забезпечує порядок, отже, —
життя. Суспільство без ватажка (Бандар-Логи) — це анархія, що призводить
до самознищення. Закон джунглів дозволяє полювання (вбивство заради
життя), але забороняє вбивство задля розваги. Дикі Собаки з Декана
порушують Закон, це загрожує самознищенням. Через «Книги джунглів»
проходить ідея заперечення хаосу, а отже, — утвердження життя.
За Кіплінґом, інстинкт повинен спрямовуватись розумом. Носієм його є
людина, а тому природа потребує людини. Руссо стверджував протилежне.
Кіплінґ у дусі позитивістів проектує закони природи на людське
суспільство, на цивілізацію. Він не приймає апокаліптичних концепцій
історії, поширених наприкінці століття, але йому чужий і оптимізм
позитивістів, які твердять про неперервність прогресу. Кіплінґ вважає,
що цивілізацію не слід протиставляти природі. Природа — основа для
цивілізації, розрив між ними небезпечний. В особі Мауглі природний і
цивілізований первні злиті: він формується і джунглями, і селом. Спілка
розуму й інстинкту народжує особливу силу, яка перетворює Мауглі у
володаря джунглів. У ньому — за всієї умовності образу — Кіплінґ явив
світові героя нормативного, який звільнився від роздрібненості
свідомості, цілеспрямованого переможця зла, миротворця та перетворювача
життя.
Віра Кіплінґа у рятівничість Закону формувалася не лише під впливом
тих ідейних пошуків і суперечок, якими переймалися уми на схилі віку.
Вона відповідала потребам його натури. Ще замолоду Кіплінґ був прийнятий
у масонську ложу, і її корпоративний дух, обрядовість, суворе
підпорядкування таємним законам, месіанізм стали відігравати в його
житті посутню роль. У «Книгах джунглів «Кіплінґ постає як призвісник
Закону, пророк, що кличе до перетворення світу.
У зеніті слави Кіплінґ повернувся в Англію й осів з родиною у
графстві Сассекс, але 1899 р. його спіткало страшне горе — померла
старша донька.
Знову почалося кочове життя. Кіплінґ подовгу жив у
Південній Африці, буваючи в Англії наїздами. У роки безславної для
Великобританії англо-бурської війни (1899—1902), пам'ять про яку
зберегла пісня «Трансвааль, Трансвааль, краю мій, ти увесь палаєш в
огні», він, єдиний поміж англійських письменників першого ряду, зайняв
відверто проімперську позицію, виїздив на передову, аби піднести бойовий
дух вояків, надсилав репортажі до лондонських газет, таврував лібералів
і демократів за пацифізм і співчуття до крихітного Трансваалю. Лише
жалюгідні людці стверджують про неморальність захоплення чужих земель.
К. цю проблему вирішує однозначно:
Ми протягнемо трос від Оркнея
до мису Горн (взяти!) —
Во віки віків і днесь.
Це наша земля (і зав'яжемо вузол міцний),
Це наша земля (і накинемо зашморг тугий),
Ми — ті, хто тут народивсь!
В очах суспільства він перетворився у «барда імперіалізму». Однак
після смерті королеви Вікторії і, тим більше, після Першої світової
війни у системи імперських вартостей зостається все менше прибічників.
Та Кіплінґ вперто стояв на своєму: порятунок у відмові від демократичних
свобод і в добровільному скорянні сильній владі. Бути вірним слугою
Імперії — це і священний обов'язок, і велика честь.
Ідея «служіння великій справі» надихнула такі одіозні вірші, як
«Останній спів» (1897), «Тягар білих» (1&99), та його найкращий
роман «Кім» («Кіт», 1901), у якому Кіплінґ поетизує «Велику Гру», як з
його легкої руки стали іменувати шпигунство. Герой роману — юний Кім,
син загиблого сержанта О'Хари, з дитинства залишений на самого себе, а,
точніше, — на Індію. Хлоп'як, що почуває себе, як риба у воді, в цих
похмурих караван-сараях, на гамірних ярмарках і брудних кривих вуличках,
на великій дорозі, що перетинає Індію подібне до повноводої ріки, —
воістину безцінна знахідка для англійців. Маленький Загальний Друг, як
його називають, Кім охоче виконує роль зв'язкового, йому до вподоби
ризик, з яким пов'язане виконання таємничих доручень. Те, що його успіхи
не на видноті, не бентежило хлопчака: він цінував романтику таємниці.
Кіплінґ постарався згустити романтичні барви: він зобразив шпигуна
людиною, котра щохвилини грається зі смертю, але при цьому залишається
абсолютно вільною.
«Кім» — це не роман у звичному розумінні, це радше розлога розповідь
про Індію. Кіплінґ тяжів до великої форми, але справжнього успіху
досяг, використовуючи традиційну форму роману «великої дороги»,
споріднену з оповіданням. У романі вирує майстерно відтворене гамірливе,
пістряве, невпорядковане азіатське життя. У центрі — образ великої
дороги. Вона дозволяє показати представників найрізноманітніших каст і
племен і повідомити надзвичайно цікаві відомості про їхні звичаї та
моральність, вона дає можливість ввести у роман цілий шерег персонажів,
які не мають безпосереднього стосунку до дії, але своєю колоритністю,
безумовно, прикрашають оповідь.
У центрі оповіді двоє — відсторонений від Колеса Всього Сущого,
тобто суєти суєт, тібетський Лама та його «чела» (учень) Кім. Кім
врятував Ламу від фізичної загибелі, Лама його — від загибелі духовної.
їхня дружба сповнена глибокого сенсу, адже за ними стоять дві великі
цивілізації. У «Баладі про Схід і Захід» (1889) К. зобразив Європу й
Азію як дві рівновеликі, але замкнені у собі монади:
Захід є Захід, а Схід є Схід,
і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса
на Суд не покличе Бог.
(Пер. М.Стріхи)
Лама
— носій ідей патріархального Сходу. Згідно з Кіплінґом домінанта Сходу —
спокій, пасивність, мудра споглядальність. Кім, син білої людини і
водночас дитя Сходу, стоїть перед вибором. Услід за Кіплінґом він
віддасть перевагу Заходу. В силу активності, діяльності своєї натури він
вибирає азарт «Великої Гри». «Вивчений на сагиба», Кім, однак,
залишається серед тих, з ким виріс, адже Індія — його природне
середовище.
Письменницька доля Кіплінґа склалася так, що кращі свої речі він
створив, не сягнувши сорока років. «Кім» — це його шедевр, який
написаний кров'ю. Одночасно Кіплінґ завершував книгу, яка зробить його
найулюбленішим дитячим письменником по обидва боки океану. Це його
«Казки просто так»(«Jast So Stories», 1902). Казки складалися в
родинному колі, у буквальному розумінні, — коло вогнища. Тому, напевне, в
них стільки душевного тепла. Першими їхніми слухачами були його діти.
Казки писалися для них і в певному сенсі про них. «Залізний Ред'ярд» був
ніжним, люблячим батьком. Кіплінґи часто переїздили, й казки кочували
разом з ними з континенту на континент. Перша — «Про кішку, що гуляла як
сама собі знала» — народилася в «Наулахку» разом з улюбленицею
Жозефіною, а от казки про Слоненятко, Верблюда та Леопарда — після її
смерті, у «Вулсеку» (так називався дім Кіплінґа у Кейптауні).
«Казки просто так» близькі до «Книг джунглів», вони провадять у світ
первісної природи, де по землі бродять слони без хоботів і леопарди без
плям. Діти із захопленням слухають дивовижні історії про те, як у
верблюда виріс горб, а в носорога на шкурі з'явилися складки, як слоненя
надбало хобот і що могло трапитись, якби Метелик тупнув ніжкою...
Витончений гумор сусідить у казках із повчальністю. Звірі наділені
людською мовою, але думають і висловлюються при цьому по-своєму. Так
чарівливо та дотепно і водночас так природно міг написати про них лише
Кіплінґ. «Казки» пронизані домашнім духом, а точніше — ідеєю дому, який,
як відомо, був для англійця завжди надійним прихистком, його фортецею.
Кіплінґ не на жарт був занепокоєний тим, що британський Дім —
Імперія, — який ще недавно видавався непорушним, зі смертю королеви
Вікторії став розхитуватись і старіти на очах. Він жив надією зберегти
його і підпорядковує свою творчість цьому завданню. Підтвердженням тому
слугує нова збірка патріотичних віршів «П'ять народів» («The Five
Nations», 1903), що поставила його в один шерег з такими політиками
консервативного штабу, як Сесіл Роде, Кітченер, Чемберлен, після чого
від нього відвернулися колеги по перу та демократично налаштована
публіка.
У 900-х pp. Кіплінґ ще не раз доводив свою здатність бути
навдивовижу різноманітним. Так, оповідання «Вони», що ввійшло у збірку
«Шляхи та відкриття» («Traffics and Discoveries», 1904), народилося зі
споминів про померлу доньку, зіткане з глибокого смутку і трепетної
таємниці, сповнене ніжності, легкого подиху і відкриває зовсім
незнайомого Кіплінґа.
У 1906 p., піднявши золотоносну брилу національного фольклору, він
видав цікаву книгу для дітей та юнацтва «Пак із пагорбів Пака» («Puck of
Puck's Hill»), у 1910 p. вийшло її продовження. У цій казково-епічній
серії Кіплінґ запропонував свою, багато в чому романтизовану та
міфологізовану інтерпретацію вітчизняної історії. «Дорослий»
етнографічний матеріал виграє та виблискує, одухотворений присутністю
пустотливого ельфа — шекспірівського Пака.
Однак творчі удачі стають дедалі рідшими. Наділений метким розумом,
Кіплінґ не був значним мислителем. Передовсім він був великим митцем.
Підпорядкувавши свій талант великій — у його очах — ідеї Імперії, він
прирік себе померти разом з нею. Він продовжував писати і в роки Першої
світової війни, яка забрала в нього сина, і після неї, але його не
читали. Кіплінґ перестав бути пророком у своїй вітчизні. Похорон
Кіплінґа у Вестмінстерському абатстві 1936 р. пройшов непомічено.
Час — найкращий критик. Впала Британська імперія, але краще з
написаного Кіплінґом живе. Це не лише «Книги джунглів» і «Казки просто
так». Т.С. Еліот, котрий іронізував над поезією Кіплінґа напередодні
Першої світової війни, під час Другої видав його вибрані вірші,
супроводивши том великою передмовою, у якій визнав його великим Майстром
Слова. С. Моем видав у середині XX ст. антологію оповідань Кіплінґа й
завершив своє есе про нього категорично: «Ред'ярд Кіплінґ — єдиний автор
у нашій країні, якого можна поставити поруч із Мопассаном і Чеховим.
Він — наш найбільший майстер оповідання».
Перші українські переклади творів Кіплінґа з'явилися наприкінці XIX
ст. у пресі, з 1910 — виходять окремими виданнями. Перекладачі — І.
Петрушевич, Н. Романович-Ткаченко, Ю. Сірий, О. Косач-Кривинюк, Н.
Янко-Триницька, М. Йогансен, С. Караванський, В. Прокопчук, Л. Солонько,
П. Гандзюра, В. Коваль, Ю. Лісняк, М. Стріха, М.Левіна, А. Могильний,
Є. Сверстюк, В. Стус, О. Мокровольський.
