Плужник Євген Павлович народився 26
грудня 1898 р. у слободі: Кантемирівці Воронезької губернії в родині
дрібного купця: Закінчивши гімназію в м. Боброві, у 1918—1920 pp. жив на
Полтавщині, працював учителем, вів театральний гурток, був актором. У
1920 р. Плужник переїхав до Києва, де навчався в Київському
ветеринарно-зоотехнічному інституті (1920-1921рр.).
У 1921р. він вступив до Київського музично-драматичного інституту
ім. Лисенка, але вищої освіти не здобув. У 1923 р. під псевдонімом
Кантемирянин Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і
журналі «Глобус». У 1926р. вийшла його збірка «Дні». Поет став членом
літературного угруповання «Лан¬ка». У цей час загострилась його хвороба
на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з В.
Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори
інших письменників, перекладав російську класику. У цей час Є. Плужник
написав п'єсу «Болото», текст якої не зберігся.
У 1927 р. з'явилась збірка його поезій «Рання осінь», наступ¬ного
року був надрукований його перший і єдиний прозовий твір —
побутово-психологічний роман «Недуга» (про любов ко¬муніста, керівника
підприємства Івана Орловця до жінки з воро¬жого йому буржуазного світу.
Заводської).
У 1929р. письменник опублікував п'єси «Професор Сухо-раб» і «У дворі на передмісті».
У
наступні три роки він написав віршовану драму «Змова в Києві» (мала
робочі назви «Інженери», «Фашисти», «Шкідни¬ки», «Брати»), яка завдяки
Леоніду Черевагенку побачила світ аж у 1992 р. Закінчив у цей час роботу
над третьою збіркою по¬езій —«Рівновага», яка тоді так і не вийшла.
5 грудня 1934 р. Є. Плужник був заарештований і звинуваче¬ний у
терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 р. він був засуджений,
але розстріл майже відразу було замінено десятиріч¬ним ув'язненням у
спецтаборах.
2 лютого 1936р. Є. Плужник помер від сухот у тюремній лі¬карні на Соловках.
У 1948 р. за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рів¬новага». У 1979 р. у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.
Перша
збірка поезій Є. Плужника, про яку схвально відгук¬нувся М. Рильський,
свідчила про появу в українській літературі одного з найвизначніших
поетів XX ст. Його лірика вирізняється навіть серед найдобірніших
зразків української поезії 20—30-хрр. Це лірика напруженої,
схвильованої, але абсолютно не патетич¬ної образної думки, лірика
стислого, психологічно насиченого ви¬словлювання, що вкладається
здебільшого в кілька строф. Пер¬ша збірка поезій «Дні» була відгуком на
події 1917—1920 pp., але Плужник на перше місце поставив не класові чи
політичні проблеми, а ідею абсолютної цінності людського життя,
несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської
крові.
До збірки «Дні» Є. Плужник включив два досить цікаві твори:
лірико-драматичну, психологічну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів».
Поема «Галілей» привертає увагу ще й тим, що не має зовнішнього сюжету, а
дію твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над
одвічними проблемами людського буття. Епіграфом до твору автор взяв
рядки М. Некрасова: «От ликующих, праздно болтающих, Обагряющих руки в
крови, Уведи меня в стан погибающих За великое дело любви», які
підказу¬ють, що ліричний герой не належить до «сильних світу цього», які
вирішують долю інших. Про себе герой каже, що він «дуже тихенький»,
«злиденний», що він з тих, «хто обідає раз на три дні». Проте саме він
(ліричний герой)являє собою образ справж¬нього патріота, людини, не
байдужої до своїх співвітчизників, до минулого і майбутнього своєї
землі. Навіть тоді, коли герой кри¬тикує обивателів за їх піклування
тільки про своє тіло («Жруть, торгують собою, плюють») і абсолютну
байдужість до душі («Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й
досі поет! Вчо¬ра— модні частушки народні, А сьогодні — уривки з старих
опе¬рет!»), ми розуміємо, що насправді героєві просто боляче від усіх
тих негараздів, які не дають можливості щасливо жити його на¬родові.
У цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет ві¬рить, що
будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть
увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли без¬упинно до неї»;
помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і
нарешті, відбудеться справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми
(«не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню
надмірну «тихень-кість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям
скажуть: відпочиньте.
У фіналі твору, нарешті, з'являється і образ Галілея:
А вгорі, в далині, наді мною — Неприступний для зору людей, Оповитий віків тишиною — Ґ а л і л е й. Гей! Герої ! Каліки!
Службовці!
Торговці!
Поетики!
А живіть собі, як вам бажаеться!
Через те, що —
ви чуєте? —
все-таки
обертається!
(Галілей)
Щоб
зрозуміти ці рядки, слід згадати відомий вислів, що іс¬торія
обертається по колу (а тому, щоб не наробити помилок у майбутньому, слід
добре вивчити і знати минуле), а оскільки історія «обертається», то
незабаром і в Україну прийде той щас¬ливий час, який замінить криваву
добу революцій.
«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова в ній іде про
минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є. Плужник був добре
обізнаний з проблемами України початку XX ст.., зокрема з проблемою
поступового знищення українських сіл у зв'язку з масовим виїздом селян
до найближчих міст у по¬шуках ліпшої долі. Краще це для країни чи гірше
прагнули з'ясу¬вати прихильники різних точок зору — «селюки» та
«урбаністи» шляхом постійних суперечок, які вже тоді велися в
українській радянській літературі. Є. Плужник посів досить розважливу
по¬зицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста
молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» (Канів). Поет
усві¬домлює неминучість урбанізації (історичного процесу швидкого
зростання старих і появи нових міст та підвищення їхньої ролі в
економічному й культурному житті суспільства), бо це майбутнє життя
країни, але в той же час він намагається застерегти від повного занепаду
села, адже це може призвести до втрати тих цінностей, які набула країна
протягом історії: творчість, знання, розум, «велика єдність праці і
культури», пам'ять і любов до того «порогу батьківської хати», від якого
«і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник.
Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а
точніше,— переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за
характером. Є. Плужник — великий майстер пе¬редавати особливості різних
станів душі людини. Настрій збірок «Рання осінь» та «Рівновага» суттєво
відрізняється від збірки «Дні»: здебільшого це медитативні, елегійні
твори: наприклад, «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути
я хо¬тів...», «Вчись у природи творчого спокою...». У цих збірках
бага¬то творів пейзажної лірики, яка неодмінно, хоча б на рівні
під¬тексту, співвідноситься з долею людини, наприклад.
Так гірко відати, що юність відцвіла! Та нарікань і розпачу немає, —
Така відміна, зрештою, мала: Колишні мрії досвід заступає. Так дерева,
відцвівши навесні, Тільки на те годують соком віти, Щоб в дні серпневі,
теплі та ясні, Упав на землю овоч соковитий.
(Все більше спогадів і менше сподівань, із збірки «Рання осінь»).
Або
вдається до відомого в літературі образу човна — симво¬лу людської
долі, ідо несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою
світу:
Ніч... а човен — як срібний птах!
(Що слова, коли серце повне!)
... Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний1.
(Ніч... а човен — як срібний птах!.., зі збірки «Рівновага»).
Отже,
за досить коротке творче життя Євген Плужник встиг сказати дуже багато,
а це і є ознака талановитості майстра. Певним підсумком його поетичної
творчості можна вважати рядки зовсім коротенької поезії на останній
сторінці збірки «Рівновага»:
Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, —
їм промовлятиме моя спокійна щирість.
(Суди мене судом твоїм суворим)
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Збірки поезій «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і
«Канів»), «Рання осінь», «Рівновага», психологічний роман «Недуга»,
п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма
«Змова в Києві».
