ОЖЕШКО, Еліза (Orzeszkowa, Eliza - 06.06.1841. с. Мілковщизна Гродненської губ. - 18.05.1910, м. Гродно) — польська письменниця.
Після
А. Міцкевича Ожешко була другим польським письменником, котрі принесли
польській літературі світову славу. Творча спадщина письменниці
величезна і становить 60 художніх творів, у тому числі 30 великих
романів, не беручи до уваги значного масиву публіцистичних і
літературно-критичних статей.
Ожешко народилася у с. Мілковщизна поблизу міста Гродно. Походила
вона із заможної шляхетської родини. її батько, Бенедикт Павловський,
був людиною передових поглядів, брав активну участь у
національно-визвольному русі. Він помер, коли Елізі виповнилося три
роки, і далі її долею опікувалися мама і вітчим. Дівчинку виховували
спочатку вдома, а з 1852 р. віддали у пансіон урсулінок (монастирський
орден) у Варшаві. У 1857 р. Еліза закінчила пансіон, а наступного року
вона вийшла заміж за місцевого поміщика Петра Ожешко і перебралася у
його маєток — с. Людвинів Гродненської губернії. Після поразки повстання
1863 р. багато друзів і знайомих Ожешко були ув'язнені, а Петро Ожешко
та його брат Флорентин — заслані у Сибір. Маєток було конфісковано.
Еліза переїхала до батька у Мілковщизну і, незважаючи на важкий душевний
стан, зайнялася там самоосвітою, почала писати. У 1869 p., після
продажу їхнього маєтку з аукціону, вона переїхала у Гродно, де прожила
до кінця життя і де активно зайнялася суспільно-громадською та
літературно-художньою роботою.
Першим опублікованим твором Ожешко стало оповідання «Малюнок з
голодних літ» («Obrazek z lat glodowych», 1866), у якому письменниця
змалювала білоруське село 1854—1856 pp., напередодні аграрної реформи.
Твір побудований на контрастах та протиставленні двох світів — бідних і
багатих, панського маєтку і селян, образи яких ще значною мірою
ідеалізовані та схематичні.
Із 2-ї пол. 60-х pp. Ожешко звернулася до жанру роману. У перших
романах Ожешко виразно позначився вплив позитивізму та його ідей про
тенденційну літературу. її поглядам у 60-х pp. була властива майже
безмежна віра в науку. Наука, на думку Ожешко, — це та сфера діяльності,
що допоможе людям здолати усі труднощі та побудувати щасливе
суспільство, а література повинна ілюструвати передову суспільну ідею і
тим виховувати суспільство, повчати його. Тому у перших романах Ожешко
герої різко поділяються на позитивних і негативних. Позитивні герої
найчастіше у відверто прямій і схематичній формі стверджують суспільний
ідеал людини. Ожешко багато повчає і моралізує, але не типізує і не
узагальнює.
У романах Ожешко 60—80-х pp. можна виділити кілька головних проблем,
які вона розробляє і до яких неодноразово повертається. Насамперед, це
доля жінки в буржуазно-шляхетському середовищі. Ця тема порушується у
цілій низці її романів: «Пан Граба» («Pan Graba»), «Пізнє кохання»
(«Ostatnia milosc»), «Щоденник Вацлави» («Pamietnik Waclawy»), «Марта»
(«Marta») та ін. Друга тема — це життя «низів» суспільства — тобто
білоруського і польського селянства, якому присвячений «селянський» цикл
романів та повістей Ожешко — «Низини», «Дзюрдзі», «Хам», «Над Німаном».
Ще одна важлива для творчості О. тема — це єврейське питання, яке вона
ставить в романах «Елі Маковер» («Eli Makower»), «Меїр Езофович» («Meir
Ezofowicz»), «Сильний Самсон». Крім того, у багатьох творах Ожешко
звертається до проблем польської інтелігенції, її національного буття,
аналізує розклад і занепад аристократії та шляхти в нових суспільних
умовах.
До соціального роману Ожешко приходить не відразу. У її перших
творах на передній план висуваються питання виховання нової людини,
культ знання, праці, суспільної корисності. Основу фабули майже усіх цих
творів складає історія кохання, за якою соціальний фон майже
непомітний, а центральним образом виступає прогресивний суспільний тип,
людина праці — інженер, директор фабрики, лікар, учений-хімік і т. д.
Цей ряд творів започаткував роман «Пізнє кохання» (1867). Рисами
подібної тенденційності, схематичності і спрощеності позначені й інші
романи Ожешко кінця 60—70-х pp.: «З життя реаліста» («Z zycia realisty»,
1868), «У провінції» («Naprowincji», 1870), «Добродії» (1871), «На дні
сумління» («Na dnie sumienia», 1873). Проте вже з кінця 60-х pp. Ожешко
починає еволюціонувати від побутового роману до роману соціального.
Своєрідним проміжним етапом цієї еволюції став у її творчості роман «У
клітці» («W klatce», 1870). Уже сама назва твору метафорично
пов'язується насамперед із соціальними умовами життя суспільства.
Поворотним пунктом у напрямку руху до соціальної проблематики став
роман Ожешко «Пан Граба» (\2,G9—1870). Вона й сама пізніше означувала
«Пана Грабу» як «перший роман автора із широким соціальним задумом», як
широку картину звичаїв провінційної шляхти. Роман цікавий також тим, що
на прикладі трагічної долі дружини Граби — Камілли — Ожешко ввела у
творчість жіночу тему. Орієнтація на соціальну проблематику характеризує
і наступний роман Ожешко «Щоденник Вацлави» (1871). Це великий
тритомний твір, в основі якого історія молодої дівчини, пізнання нею
життя і пошуки свого місця у суспільстві.
Найзначнішим досягненням Ожешко у жанрі соціального роману 70-х pp.
стали її романи «Марта» (1875), «Елі Маковер» (1874), «Родина
Брох-вичів» («Rodzina Brochwiczow», 1876), «Пани Помпалінські»
(«Pompalinscy», 1876), «Меїр Езофович» (1878). Основна тема роману
«Марта» — це доля жінки в сучасному їй суспільстві, причому
жінки-неаристократки, жінки праці, а не «ляльки» з аристократичного
салону. Головна героїня — Марта Свицька — зіткнулася із надзвичайно
гострою, як на той час, проблемою — проблемою жіночої праці. Питання
роботи стоїть для неї особливо гостро, оскільки воно стосується
виживання її та маленької доньки, яка залишилась у неї на руках після
смерті чоловіка. У романі акцентується увага на соціальній нерівності
жінок і чоловіків, на тому, як складно знайти роботу жінці у тогочасному
суспільстві, якого неймовірного рівня сягає експлуатація жіночої праці.
У центрі роману «Меїр Езофович» — євреї містечка Шибова і, зокрема,
боротьба двох відомих у Шибові родин — рабинів Тодросів, котрі
виступають втіленням фанатизму і віронетерпимості, і купців Езофовичів,
котрі усвідомлюють необхідність освіти темного єврейського люду.
80-ті pp. XIX ст. умовно виділяють як другий етап творчості Ожешко.
Він насамперед характеризується подальшою розробкою жанру соціального
роману. На початку 80-х pp. вийшов друком цикл романів О. під загальною
назвою «Примари» («Widma»), куди увійшли «Примари» (1880), «Сільвек із
кладовища» («Sylwek Cmentarnik», 1880), «Зигмунт Лавич та його товариші»
(«Zygmunt Lawicz і jego koledzy», 1882), «Мильні банки»
(«Bankamydlana», 1882), «Первісні» («Pierwotni», 1884). У цих творах
Ожешко намагалася відгукнутися на нові віяння, пов'язані з першими
проявами робітничого руху і поширенням соціалістичних ідей.
Упродовж 1883—1888 pp. Ожешко створила «селянський» цикл творів,
який вважається вершиною її творчості. До цього циклу входять повісті
«Низини» («Niziny», 1885), «Дзюрдзі» («Dziurd-ziowie», 1885), «Хам»
(«Cham», 1888). Найвизначнішим твором циклу є роман «Над Німаном» («Nad
Niemnem», 1887—1888), що став своєрідним відгуком О. на кризу
позитивістських ідей, які, починаючи з 80-х pp. XIX ст., почали стрімко
втрачати свій авторитет у польській суспільній думці, поступаючись
місцем національно-патріотичним ідеям. Реагуючи на ці нові суспільні
настрої та тенденції, Ожешко у романі «Над Німаном» рішуче відмовилася
від примиренницької політичної позиції позитивістів і стала на бік тієї
ідеології, яка намагалася утвердити в суспільній свідомості
національно-патріотичні переконання та ідеї визвольної боротьби. Новою
силою нації, на яку покладає надії Ожешко, виступає у романі покоління
поляків, представлене вихідцями з середніх і нижчих прошарків польського
суспільства (це, зокрема, Вітольд Корчинський, Юстина Ожельська та Ян
Богатирович) . Вони керуються у своїй діяльності, по-перше, ідеєю про
виправданість і необхідність продовження тієї національно-визвольної
патріотичної боротьби, яку розпочали з російським царизмом попередники,
«допозитивістські» покоління поляків, по-друге, ідеєю
національно-класової консолідації усіх прогресивних сил польського
суспільства. Цим патріотичним силам Ожешко протиставляє тих поляків,
котрі з різних причин гальмують рух прогресивних сил суспільства. У
романі це, з одного боку, представники демократичного (середнього)
прошарку шляхти, які до певної міри розчарувалися в ідеалах
національно-визвольної боротьби (цей «пласт» шляхти уособлює Бенедикт
Корчинський), з іншого боку, це космополітична аристократична верхівка
польської шляхти, яка далека від національних ідей і ніколи їх не
поділяла (аристократи-землевласники Дажецький Ружиць і Зигмунт
Корчинський).
1890—900-ті pp. складають третій і останній етап творчості Ожешко.
Цей період загалом характеризується ослабленням соціальної проблематики :
досить відчутним зниженням художнього рівня творів Ожешко. У тогочасних
збірках оповідань («Humки», 1890; «Меланхоліки» («Melancholicy»), 1896
«Іскри», 1898; «Момент», 1901) вона ідеалізує дрібну шляхту, а також
закликає до єднання польське суспільство. Життя шляхти складає основний
предмет зображення і романів Ожешко цього періоду. Одна із головних
проблем, до яких у той час зверталася письменниця, — це проблема
альтруїзму, моральної і матеріальної самопожертви. Дехто з її героїв,
наприклад, відмовляється від багатства та кар'єри і йде в народ
знаходячи втіху у праці («Два полюси», 1893 «Австралієць», 1902 і
«Анастасія», 1902). В останніх творах Ожешко посилюється
національно-патріотична проблематика: повість «І пісня нехай заплаче» —
«І piesn niech zaplacze», 1905. збірка оповідань «Слава переможеним»
(«Gloria victis», 1910).
Ще з 1869 р. Ожешко оселилася у Гродно, де активно займалася
літературою та громадською роботою. Поставивши собі за мету «пробудити
духовне та суспільне життя» поляків білорусько-литовського краю, вона з
допомогою друзів і знайомих у 1873 р. організувала у Вільно видавництво
польських книжок. Упродовж 90-900-х pp. Ожешко майже безвиїзно жила у
Гродно, звідки лише кілька разів виїжджала за кордон для лікування. У
Гродно вона й померла.
Українською мовою твори Ожешко перекладали О. Медущенко-Кривенко, Ю. Назаренко, О. Стаєцький, М. Пригара, В. Струтинський та ін.
