МІЛЛЕР, Генрі (Вален тайн) (Miller,
Henry (Valentine) - 26.12.1891. Манхеттен, Нью-Йорк -8.06.1980,
Пасіфік-Пелісейдс, шт. Каліфорнія) — американський прозаїк.
Міллер належав до американського міжвоєнного покоління. Він
народився у сім'ї нащадків німецьких переселенців. Закінчив школу,
вступив у Нью-Йоркський університет, але вже через кілька місяців кинув
навчання. Міллер перепробував чимало професій У 1930-1939 pp. замешкував
у Парижі, був європейським редактором американського журналу «Фенікс», а
в 1939 р. перебрався у Грецію. Своєрідною одою цій країні стала книга
дорожніх нотаток «Марусійський колос» («The Colossus of Maroussi»,
1941). У 1940 p. Міллер повернувся у США й облаштувався в Каліфорнії, де
й помер Найвідоміші його твори — «Тропік Рака « («Tropic of Cancer»,
1934), «Чорна весна» («Black Spring», 1936), «Тропік Козерога» («Tropic
of Capricorn», 1939) — написано й опубліковано спершу в Парижі. До США
доходили лише окремі примірники творів, заборонених як порнографія. Вони
й справді вирізняються повною сексуальною розкутістю, втім, до неї лише
не зводяться. Уже в Каліфорнії Міллер написав об'ємну трилогію
«Милостиве розп'яття» («The Rosy Crucifixion»), яка складається із
романів «Сексус» («Sexus», 1949), «Плексус» («Plexus», 1953) і
«Нексус»(«Nexus», 1960).
Свій трудовий шлях Міллер розпочинав у телеграфній компанії, тоді ж
заповзявся й писати І коли бос, дізнавшись про творчу активність свого
співробітника, недбало кинув, що молодика, напевно, непокоять лаври
Гораціо Олжера, автора популярних і надзвичайно сентиментальних історій
про те, як усе в Америці сприяє тим, хто активно прагне до багатства,
отже, до щастя, Генрі Міллер пообіцяв: «Я дам вам Гораціо Олжера таким,
яким він став на другий день після Апокаліпсису...» «Він прагнув писати
так. аби витіснити Гораціо Олжера зі свідомості північних американців», —
коментує дослідник.
«Чорна весна «— авторські спогади про дитинство та юнацькі роки,
«Тропік Козерога» — про ранню нью-йоркську фазу життя. У «Тропіку Рака
«йдеться про паризькі роки. Написана від першої особи гранично щира,
відверта, нервова і напружена сповідь бідного письменника-початківця,
наділеного не лише інтелектом, а й вітальністю, переконаного (як
будь-який типовий американець) у тому, що «найнепристойніше — це
інерція». Америка існує у його спогадах як країна, затоплена
прагматизмом і меркантилізмом. Утім, царина діяльності героя-оповідача в
Парижі дуже обмежена (коректорство, час від часу уроки мови), переважно
різноманітна, часто-густо хвороблива, суєтна, істерична самореалізація
на етапі самопізнання у привабливому, але чужому світі, — те, що й
виливається у сексуальну гіперактивність.
Не чужий, а органічний для героя світ культури. (До кращих творів Г.
Міллера належить його нарис про А. Рембо). М. Пруст, А. Стріндберг, Т.
Манн, Ф. Достоєвський, Дж. Конрад, Л. Толстой, В. Вітмен, Ф. Ніцше, Т.
С. Еліот, Дж. Джойс... — ось справжній «контекст», у якому вільно дихає
оповідач. Розкуте, іронічне, навіть підкреслено зосереджене на
табуйованому, ненормативному, до того ж гіпертрофованому досвіді
мистецтво Міллера водночас підкреслено елітарне, оскільки будується на
розлогому культурологічному ґрунті, через алюзії, відкриті та приховані
цитати, асоціації активізує культурний багаж читача. Контрастуючи з
представленим шаром реальності, цей дискурс створює оригінальний,
поліваріативний інтертекст, наближаючи твори Міллера до постмодернізму.
Тож не дивно, що вони привертали увагу «бітників» — повоєнної генерації
американських інтелектуалів.
Молоді інтелектуали збунтувалися проти «корсетної» постеліотівської
літератури, культури; конформістської ідеології, моралі. Вони ринули у
вир «життя», нічим не обмеженого, не регламентованого, розгульного і
безцільного. Час, простір, форма і спосіб існування — все стало
екзистенціальним, тобто існуючим у межах власної особистості та
відчуття. Спільність була тільки добровільною, миттєвою, викликаною
сьогоденним настроєм, примхою, фізіологічною потребою. Оргії, гулянки,
шалена їзда дорогами Америки — так це виглядало зовні. Але ж не
забуваймо, це була — на перших етапах — компанія здебільшого
інтелектуалів. У пошуках нової філософії, яка би сприяла звільненню,
самореалізації особистості, додавала сил протистояти державі та
стверджувала сенс буття, «бітники» зверталися до дзен-буддизму, антиків,
американських трансценденталістів. І водночас — до сучасних музичних
ритмів. Бітники невідривні від джазової музики (згадаймо елісонівську
теорію джазу як демократичної структури).
Сам напрям пошуку вказує на те, що бітники прагнули відмежуватися
від політики, суспільства, держави, її норм, вад, злочинів. Як
констатував тоді один із колишніх «лівих» Ірвінґ Хау, «бітники»
«страждають від психічного і соціального безладдя, і вони мають на це
право, оскільки в американському житті є багато такого, що завдає болю».
І. Хассан потрактував повстання «бітників» як протест проти
тоталітарності держави. А Міллер зазначив найсуттєвіше: вони хочуть
відгородитися від Америки атомної бомби, країни бізнесу та
стандартизації.
