Народився
1868 р. у єврейській дрібнобуржуазній родині. Після закінчення
торговельної академії у Празі працював у банку. З 1903 р. співпрацював у
гумористичних віденських часописах «Сімпліціссімус», «Любий Августин».
Майрінк — автор збірок новел «Гарячий солдат» (1903); «Орхідеї «(1904);
«Кабінет воскових фігур» (1907), об'єднаних у тритомник «Чарівний ріг
німецького обивателя» («Des deutschen SpieBers Wunder-horn», 1913), а
також збірників «Лілова смерть» (1913); «Кажани»(1916).
Своєрідність його мистецтва безпосередньо пов'язана з поетикою
пізнього німецького романтизму, зокрема із творчістю Л. А. фон Арніма,
Е. Т. А. Гофмана, а також із «поезією жахів» Е. По, Б. д'Орвільї, В. де
Ліль Адаиа і Ш. Бодлера. Прозаїк культивував мистецтво «дивної історії» з
привидами та жахами. У ньому промовляло почуття відчаю бідного
інтелігента, чесної, відданої своєму ремеслу маленької людини, дух і
внутрішні цінності котрої не спроможні проявитися за часів кризи; вона
почувається самотньою, приреченою на страждання, оточеною холодними
примарами, лемурами, демонами та підступними сатанинськими силами. Світ
посейбічний страшив Майрінка своєю незрозумілістю, дійсність для нього —
жахливий і чудернацький примарний світ. Письменник рятувався втечею в
ірреальне, прагнучи в лабіринті окультного віднайти істинне буття,
віддавався роздумам аскета або мислив як фанатик, що напружено
дошукується виходу з тісного кола речового світу, чужого свободі.
Майрінк був одним із тих письменників, хто на початку XX ст. відчув
небезпеку, приховану в наукових відкриттях. Тогочасну позитивістську
науку Майрінк уподібнив до капіталістичного підприємництва, глузуючи з
винахідників та експериментаторів. У притаманній йому гротесковій манері
він намагався звести природничі науки і техніку (яку він називав то
самообманом людства, то втіленням злих надчуттєвих сил) до абсурду,
переконуючи, що вдаваний володар природи — лише її сліпий раб, несвідома
жертва.
Роки Першої світової війни Майрінк відобразив як страхітливе видіння
кінця світу (роман «Зелений лик» — «Das grime Gesicht», 1916). Засобами
художнього втілення цих настроїв і їхнього подолання слугували митцеві
переважно іронія, пародія, глум, які доводять все реальне до
неймовірного ступеня гротесковості.
Творчість Майрінка слід розглядати в руслі літературної традиції
т.зв. «празької школи» німецькомовної літератури (Р. М. Рільке, Ф.
Кафка, Ф. Верфель та ін.) з притаманним цій школі тяжінням до гротеску,
прискіпливою увагою до внутрішнього світу особистості, що опинилася
перед лицем грандіозних історичних катаклізмів, своєрідним сплавом
пізнаваного, конкретно топографічно окресленого празького колориту з
космічним масштабом художнього узагальнення. Прага перетворюється у
творах Майрінка на своєрідну модель капіталістичного світу. Предметом
їдкої насмішки постає держава з її бюрократією, продажними політиками,
фінансовими магнатами тощо. Крім того, у творах письменника самобутнім
способом відобразилося те відчужено апокаліптичне світобачення, яке
притаманне кращим зразкам експресіонізму та сюрреалізму. Майрінк досяг
синтезу цих двох напрямів. Реальність у звичному, буденному її розумінні
зливається з фантазією і сном, з міфами та легендами урбаністичного
фольклору, переростаючи у жахливу фантасмагорію нелюдського буття, на
яке прирікає особистість капіталістичне місто. Саме у цій думці, у цьому
світовідчутті закорінена вся поетика жаху у творах Майрінка, і саме ця
думка, це світовідчуття виправдовують усю складну, часом громіздку
конструкцію його творів.
Майрінк часто порівнюють із Кафкою, котрий у своїх фантастичних
побудовах значно далі відходить від локальної конкретики. У Майрінка
натомість, попри всю містичність і окультність, зриміше і конкретніше
постає реальність, з якої виростає феномен «празького гротеску».
Жанр найвідомішого роману Майрінка «Ґолем» («Der Golem», 1914) можна
означити як філософсько-поетичну притчу. Його герой — дивакуватий
гравер-реставратор Атанасіус Пернат чи то живописує свої сни, чи то
насправді переживає таємниче перетворення у Ґолема, штучну істоту,
виліплену з глини за людською подобою якимсь рабином (аби мати
помічника) ще наприкінці XVI — на поч. XVII ст. За легендою, Ґолем
з'являється в місті кожні тридцять три роки. Коли Ґолемові до рота рабин
вкладав пергамент з таємничими знаками, той оживав, але під вечір рабин
виймав пергамент і Ґолем перетворювався у бездушного боввана. Ця
легенда слугує лише канвою, по якій Майрінк плете сюжет, показуючи життя
не лише празького єврейського гетто, а й духовний стан усього
навколишнього світу.
З'явившись 1915 р. у продажу, роман «Ґолем «миттєво розійшовся. Твір
було двічі екранізовано у Франції та Німеччині. Фільми німецьких
експресіоністів («Носферату», «Кабінет доктора Калігарі») зараховують до
шедеврів світового кіно.
«Ґолем», що сприймався передусім як феномен розважального мистецтва,
до якого свого часу сучасники зараховували твори Гофмана, По, М. Шеллі,
вважаючи їх низькопробними белетристами, перекладено майже всіма
європейськими мовами, видруковано нечуваними тиражами. Спершу книжка
сприймалася як символ «літератури жахів». Однак істинне значення роману
відкрилося лише з часом. Нині «Ґолем» з повним правом зараховують до
кращих зразків німецькомовної прози. У 1933 p., через рік після смерті
письменника, гітлерівці разом із книгами Г. Гайне, Г. Манна та інших
відомих письменників спалили і роман «Ґолем» , автор якого в одному зі
своїх оповідань з неймовірною провидницькою силою майже за двадцять
років до приходу А. Гітлера до влади передбачив появу павучої свастики в
Європі.
