Юнус
Емре — одна із найяскравіших постатей в історії турецької літератури.
Про життя Юнус Емре відомо небагато. Його поетичний спадок дійшов лише у
пізніх записах, що датуються приблизно XV—XVI ст. Ці записи потім стали
основою для створення дивану поета. Достовірність віршів, що увійшли до
цього дивану, можна заперечувати: спроби усного передавання неминуче
мали би спричинити відхилення від первинного тексту; можливо також, що
разом з віршами Юнус Емре тут вміщено й поезії інших авторів.
Постать Юнус Емре оповита легендами. Він був мандрівним співцем,
дервішем. Народився Юнус Емре у селищі Сарикьой біля Ескішехіра, був
мюридом у відомого суфійського шейха, усе своє життя провів у мандрах.
«Я обійшов Рум (Малу Азію) і Сирію, а також усі верхні країни (Іран і
Азербайджан)», — розповідає Юнус Емре в одній зі своїх пісень. Домінуючі
теми його творів — мандри, чужина, туга за батьківщиною. Він казав про
себе, що ніколи не брав до рук пера і не читав жодної книги, окрім книги
свого серця. Однак ці слова потрібно трактувати як поетичне
інакомовлення: лише «книга серця», у якому палає божественна іскра, є
істинним джерелом пізнання. Називаючи себе неосвіченим, Юнус Емре тим
самим зближував себе з простим народом:
Де шукати тебе, о серце, де ти?
Клянуся Богом, що ти там, де бідування і руїна.
Вірші
поета свідчать про те, що Юнус Емре був високоосвіченою людиною свого
часу, вивчав філософію, арабську і перську літератури, особисто знав
багатьох видатних суфійських проповідників і поетів.
В одній із легенд, пов'язаній з ім'ям Юнус Емре, розповідається, що
збірка поета, в якій було 3000 віршів, потрапила до рук Молли Касима.
Він, сидячи на березі річки, почав читати її і побачив, що ці поезії
«неналежного змісту». Тоді Молла Касим кинув тисячу віршів у вогонь, а
другу тисячу — у воду. Однак у першій поезії з третьої тисячі він
побачив такі рядки:
Ти не перекручуй цих слів дервіша Юнуса,
Прийде Молла Касим
і буде тебе випробовувати.
Вражений
цим передбаченням поета, Молла Касим повірив у їхню праведність. Проте у
його руках залишилась лише тисяча віршів... Але виявилося, що не
пропали й інші поезії Юнус Емре — ті, що були спалені, почали співати
птахи, а ті, які кинули у воду, — заспівали риби. Остання тисяча
залишилася у людей, і протягом століть передається з уст в уста. Ця
поетична легенда засвідчує народну любов до поета і його безсмертних
творів.
За своїми релігійно-філософськими поглядами Юнус Емре — містичний
пантеїст; він вважав, що довкола у світі розлите божественне начало.
Поет вбачає його у сонячному промінні, місячній доріжці, зорях і
вітрові, ароматі квітів. Прославляючи Бога, розчиненого в природі, поет
оспівує саму природу, прагнучи об'єднатися з нею. Образи поета
традиційні, він широко використовує народну поетичну символіку.
Відчуваючи Божу присутність у довкіллі, Юнус Емре заперечує офіційні релігійні уявлення про рай:
Ось кажуть: рай, рай —
Кілька палаців, кілька гурій —
Віддай його тим, хто туди прагне,
А мені потрібен лише ти, мій Бог.
Юнус Емре переконаний, що рай перебуває в серці кожного, хто
«прийшов до єднання з Богом». На людину він дивиться як на вищий прояв
божественної премудрості, і тому шлях до Бога, на думку поета, — в
любові до людей. «За кожною істотою, яка живе у цьому світі, страждає,
палаючи, моє серце». Хворобливо чутливий до людського горя, він називає
себе «найнещаснішим страдником на світі», «вмістилищем скорботи».
Поезія Юнус Емре переповнена величезною душевною силою і щирістю.
Голос поета виривається із глибини його безмежного серця, яке то «шалено
полум'яніє», то «вирує, як водоспад». З його очей «бурхливим потоком
криваві сльози течуть», серце поета — «суцільна відкрита рана», бо
«кайдани любові на мою шию наложив Бог, і віднині мій шлях — палати у
вогні, віднині покликання моє — потонути в сльозах».
Юнус Емре сміливо торкається у своїх творах і соціальних тем. Він
засуджує пануючу в країні бідність і руїну, жорстокість винуватців
народного лиха — «неблагородних беїв, чия їжа відібрана у бідняків і чиє
питво — кров». Автор шукає у «книзі свого серця» відповідь на питання,
чому в світі володарюють зло і насилля. З цих позицій вирішує Юнус Емре і
тему смерті — одну з домінуючих у суфійській літературі.
Суфії пов'язували тему смерті з ідеєю рівності усіх людей (перед
смертю всі рівні). «Поглянь сюди — де беї тут лежать, а де раби».
Продовжуючи цю традицію, поет, одначе йде далі від своїх сучасників.
Якщо суфії вважали смерть виявом божественної волі та доказом
ілюзорності цього світу, тим самим прославляючи її, то Юнус Емре кидає
звинувачення смерті: «Смерть — це убивця, що косить людські життя і не
шкодує ні малу дитину, ні красеня-юнака». Автор сумує за тим, що смерть
перетворює на порох «витончені тіла», «сонячноликих» і «солодкомовних»,
приносить «безліч горя тим, хто втрачає своїх близьких — одним згинає
стан від страждання, других — позбавляє притулку смерть».
Чудовий талант поета-гуманіста найширше розкрився у ліриці. Водночас
із газеллю він використовує народні пісенні форми, силабічний вірш.
Дидактика
Юнус Емре представлена його «Повчальним посланням» («рісалетан-нюсхія»,
1307). Воно складається з невеликого вступу у віршах і прозі, де
висвітлено основні філософські і морально-етичні погляди автора, і шести
поетичних розділів — дестанів, покликаних слугувати своєрідною
ілюстрацією його поглядів. «Повчальне послання» — це, по суті, твір,
який увібрав усю сукупність світоглядних позицій автора.
Містичний погляд на світ як на еманацію божества не виключав
раціоналістичних елементів філософської концепції Юнус Емре Висвітлюючи
питання створення світу, він виходив з античного вчення про чотири
елементи — першооснови матеріального світу і головних людських рис.
Єдність взаємодіючих протилежностей, властиве явищам світу, розглядалась
як властивість самої божественної істини, суперечливої за своєю суттю.
Звідси витікало і пояснення суперечностей, закладених в людині і, з
іншого боку, стверджувалась потенційна можливість її внутрішньої
самодосконалості.
Кожний дестан «Повчального послання» — невелика алегорична поема, у
якій зображена боротьба персоніфікованих пороку і чесноти. Ця боротьба
ведеться між Жадібністю і Помірністю, Гординею і Скромністю, Жадібністю і
Щедрістю, Брехнею і Правдивістю. Арена їхньої боротьби — внутрішній
світ людини (мікрокосм), порівняний тут з великим містом, у якому керує
падишах Розум.
У поемі багато колоритних замальовок. Ось близька до епізодів
героїчного епосу сцена поєдинку Помірності та Жадібності: Помірність на
коні, в бойових обладунках виїздить на міський майдан і лише одним своїм
виглядом примушує супротивника утікати (дестан перший). Або — заколот
розбійника Гордині, який захопив гірський перевал і перегородив шлях до
міста, а потім, після вчиненого розбою, ганебно утік від Скромності
(дестан другий) і т.д. Усі дестани є самостійними і сюжетно-композиційно
завершеними. Кожен з них — це про-повідь-бесіда. Алегорична оповідь
побудована скрізь за певною схемою: страждаючий полонений Порону
звертається до Розуму, і той посилає для його звільнення Чесноти. Гімн
Чесноті, яка неодмінно торжествує, надає поемі високого гуманістичного
пафосу.
Юнус Емре увійшов в турецьку літературу як основоположник поезії
народних співцівашиків. Теми й образи його віршів стали традиційними для
творчості ашиків. Ліричний герой ашицької поезії — це мандрівний
співак, який сумує у розлуці з коханою. Натхненна, сповнена глибокої
щирості поезія Юнус Емре, що відобразила велич народної душі і глибину
народних страждань, досі передається в Туреччині з уст в уста.
