Біблія є книгою книг. У ній можна знайти відповіді багато питань. У вигляді притч в ній розповідається про ті або інші вчинки людини, про добро і зло, байдужість і жорстокість, про благополучних і нещасних людей, про відчуття, які долають їх у каверзних ситуаціях.

Такий є і притча про милосердного самаритянина в Новому заповіті. У притчі розповідається про людину, яка пішла в Єрихон з Єрусалиму. По дорозі його пограбували і побили розбійники і залишили на дорозі вмирати. Повз нього пройшов три людини: священик, левіт і самаритянин. У кожного з них були свої переконання: у священика — що йому за іудейським звичаєм заборонено торкатися до мертвого, у левіта — що ця людина не є йому ні родичем, ні знайомим, у самаритянина — що за існуючими правилами заборонено спілкуватися з іудеями.

Священик, перший помічник страждаючих, побачивши побиту людину, швидко пройшов мимо. Левіт підійшов до людини, подивився на нього і пішов далі. Ніхто з них не надав допомоги, хоча обидва були служителями релігійного культу.

Самаритянин же, людина іншої віри, допоміг іудеєві: перев'язав його рани, відвіз в готель і сплатив всі витрати за лікування. Для самаритянина побитий був не іновірцем, а перш за все людиною, що потребує допомоги. На той момент він не думав про себе, не думав про своє благополуччя, а думав про ближньому своєму. Тому самаритянину легко було зробити добро, а священик і левіт не змогли переступити через сходинку упередженості і залишилися холодними і байдужими до чужого горя.