ЗАСУДЖЕННЯ ЕГОЇЗМУ І БЕЗДУХОВНОСТІ У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я» - Українська література - Шкільні твори - Література, реферати, бланки - ТОП-каталог
Субота, 10.12.2016, 23:23
ТОП-каталог
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS

Меню сайту
Реклама

Реклама в Интернете


Реклама в Интернете
Пошук
Категорії розділу
Українська література [295]
Українська мова [71]
Зарубіжна література [34]
Реклама
Форма входу
RSS
RSS
Реклама

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 247
Друзі сайту
Украинский портАл Яндекс цитирования
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
 Література, реферати, бланки
Головна » Файли » Шкільні твори » Українська література

ЗАСУДЖЕННЯ ЕГОЇЗМУ І БЕЗДУХОВНОСТІ У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»
17.11.2015, 19:36

10 КЛАС

 

ЗАСУДЖЕННЯ ЕГОЇЗМУ І БЕЗДУХОВНОСТІ У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»

 

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

 

Варіант 1

I.        Тема й проблематика соціально-побутової повісті І. Нечуя- Левицького «Кайдашева сім’я».

II.       Особливості відтворення національного характеру в «Кайдашевій сім’ї».

III.      Нерозкопаний горб у Семигорах як символ перепони на шляху до кращого життя.

III. Егоїзм та байдужість до ближніх — причина незлагоди в українському суспільстві.

Варіант 2

I.        Значення повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» в українському літературному процесі.

II.       Порушення традиційної української системи цінностей на прикладі життя семигорської громади як проекція на життя тогочасного українського суспільства.

1.       Руйнація сім’ї призводить до руйнації нації.

2.       Панщина як основна причина збайдужіння українців.

3.       Чи є земля запорукою свободи та щастя?

III.      Актуальність проблем, порушених І. Нечуєм-Левицьким у повісті «Кайдашева сім’я», у сучасній Україні.

 

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

Кріпосницьке право — це сукупність юридичних норм феодальної держави, що закріплювала селянську залежність (заборона селянам покидати свої земельні наділи, спадкове підпорядкування адміністративній та судовій владі певного феодала, позбавлення селян права відчужувати земельні наділи й купувати нерухомість).

Залежність селян, що виражається поняттям «кріпосництво», можна простежити в історії Русі вже з XI ст. У XIII-XV ст. феодальна залежність поширювалась на велику кількість селян. У 1607 року було видано наказ, який уперше встановлював санкції за приховування втікачів. При цьому дворянство постійно домагалося, щоб пошуки кріпосних селян, які втекли, здійснювалися за рахунок держави.

У XVII-XVIII ст. права феодала на особистість працівника розширюються: дозволяється продаж селян без землі, формується середня ціна селян, що не залежить від ціни за землю, упроваджується тілесне покарання для селян, що не підпорюються волі господаря, дозволялося розлучати батьків і дітей. Наприкінці XVIII ст. сфера дії кріпосницького права поширюється і на території України.

Проте кріпосництво стає головною перепоною в розвитку виробничих сил країни. Воно заважає культурному й соціальному прогресу. Тому 1861 року не без впливу селянських повстань уряд змушений був скасувати кріпосницьке право.

 

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

 

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

І на своїм веселім полі

Удвох собі пшеницю жнуть....

Т. Шевченко

... Я тобі не дорікаю,

 а тільки смутно, що не можеш ти

 своїм життям до себе дорівнятись.

Леся Українка

Моя Україно, народ мій коханий,

Брати-українці, мої земляки!

Мерщій поєднаймо серця полум’яні

На вічні роки і прийдешні віки.

              І. Калинець

 

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій...

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни — Україну

Новий узріє чоловік.

Є. Маланюк

 

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

 

Початок «бойових дій» у родині Кайдашів:

«По обіді Кайдашиха загадала невістці насіяти борошна, а потім вчинить діжу, а сама знов полізла на піч спати, а виспавшись, встала й пішла до сусіди в гості. Мотря задумалась, сорваючи ситом по сійцях, перекладених вподовж ночовок. Вона догадалась, що її свекруха недобра і що під її солодкими словами ховається гіркий полин. Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покаятись».

Карно й Лаврін не згоджуються допомогти батькові вирівняти шлях:

«—     А хіба ж мало осів ми там поламали?

—       То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!

—       А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько.

—       Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карно і пішов у хату.

—       І я так само, — обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.

Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний».

Син проти батька: егоїзм і жадоба перемагають здоровий глузд:

«Лаврін вже вважав себе за господаря. Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро — все те його добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось порядкувать у господарстві».

Громада на заклик Карпа копає горб:

«Люди покопали спуск навскоси, так як колись радив старий покійний Кайдаш, ще й горбик молодиці знесли в приполах під Карпів тин.

 

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи зворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право».

 

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

 

Національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис, притаманних національній спільноті на певному етапі розвитку. Вони проявляються в особливому ставленні до навколишнього світу, культурі, традиціях, звичаях, обрядах, що формуються під впливом обставин, у яких нація формується й розвивається (територіальне розташування, взаємозв’язок із сусідніми народами та ін.)

У літературознавстві національний характер розглядається як змодельований у художньому творі образ, що має виразні національні риси і є носієм мови, способу мислення, культури, традицій свого народу.

 

ДУМКА КРИТИКІВ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІВ

 

«Напрям його літературної діяльності (І. Нечуя-Левицького) й зміст його численних творів залежить цілком від тієї незвичайної епохи, коли він почав літ і свідомості доходити. Як знаємо, то був час скасування кріпацького ладу, час першого серйозного звороту інтелігенції до народу, час великих надій на «увєнчаніе зданія» конституційними формами державного життя. Почавши свідомо жити під час перелому громадського життя в Росії, Левицький, поруч з Тобілевичем та Мирним, став найкращим заступником і виразником цього перелому в нашому письменстві. Це, скажу так, літописці українського життя пореформеної доби, хоча, певна річ, корінням свого світогляду вони сягають далеко глибше, ставлячись осудливо до всього ладу».

С. Єфремов

«Україноцентричний, збудований на підвалинах народознавства й етнографізму, світогляд І. Нечуя-Левицького — письменника, мовознавця, критика значною мірою формувався саме під впливом Куліша».

О. Федорук

«...поглинання людини побутом, яке виникало передусім із нерозвиненості національного життя, відсутності глибоких життєвих інтересів та ініціативи.., було оцінено Нечуєм-Левицьким як загрозу людській особистості».

Р. Міщук

 «І. Нечуя-Левицького можна зарахувати до культурно-просвітницького періоду, який тривав з середини XIX ст., тобто від романтичного націоналізму Т. Шевченка й зародження української ідеї у членів Кирило-Мефодіївського братства — до громадівського руху 1870-х років та першої української політичної еміграції...».

І. Коляда

«Простежуючи деформацію українського світу в кризових умовах, І. Нечуй-Левицький зображує характери й соціально-політичні обставини, типові для тогочасної дійсності, ворожість і лицемірство імперського світу. Історичний час просочується у свідомість персонажів і художній сюжет, розкриваючи мотиви й етапи трансформації людської душі».

А. Амбіцька

 

ПРИКЛАД ТВОРУ

 

Сучасному українцю, який звик до надбань технічного прогресу, напевно, важко уявити життя своїх предків, з якими його розділяє п’ятдесят, сто і більше років. Звісно, певні історичні факти можна знайти у підручниках з історії, народознавства, але неоціненним джерелом відомостей про сиву давнину залишається художня література, бо саме на сторінках романів та повістей, оповідань українських класиків ХІХ-ХХ ст. наші предки оживають. Вони радіють і страждають, плачуть і сміються, працюють, народжують дітей, борються за свої національні й людські права.

Образи у художньому творі, як правило, мають виразні етноментальні риси, що проявляються у характері світоуявлення, певній системі моральних цінностей, способі мислення, які сформувалися під впливом економічного й культурного розвитку всієї нації. Персонаж твору реалізує найхарактерніші властивості національного характеру у різноманітних конфліктних ситуаціях. Створюючи такий образ, письменник ураховує життєві реалії, що стали основою художнього твору.

У цьому аспекті великий інтерес як для науковця, так і для звичайного читача становить повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Адже у повісті відображено не тільки деталі побуту українського селянства XIX ст., передано тогочасну мовну народну стихію, а й здійснено глибокий психологічний аналіз українського національного характеру. Письменник відверто, іноді з гумором, іноді з іронією вказує ті вади українського суспільства, які, безперечно, заважали українцям усвідомлювати себе як сформовану націю, що має столітні культурні традиції, милозвучну й багату мову, розвинену культуру, і може впевнено дивитись у майбутнє.

Деякі дослідники заперечують, що, аналізуючи окрему особистість, можна скласти уявлення про націю в цілому. Чому ж тоді за давніх часів народи могли відрізнити себе від сусідів і дати їм точну характеристику? Згадаймо, наприклад, «Повість врем’яних літ», у якій літописець подає характеристику слов’янських племен, що живуть поруч із полянами. Характеристика ця досить наївна, і, напевно, у ній переважають не стільки факти, скільки вигадки самого автора. Проте є в цьому описі і доля істини — літописець вказує на відмінності у побуті, культурі, мові, способі життя й мислення слов’янських племен.

Розглянемо, які риси національного характеру мають українці. З одного боку, представникам нашої нації були притаманні закоханість у природу, ліризм, споглядання, спокій. З іншого боку, в українського народу, внаслідок постійної потреби захищати свою землю від загарбників, сформувалась войовничість. Оскільки Україна розташована на плодючих землях, кожна сім’я могла себе забезпечити і поселитися окремо. Українець — індивідуаліст; більше за все він цінував свободу окремої людини, і перш за все — свободу самого себе. Сім’я, рід — головна суспільна одиниця українця. Земля для українців була годувальницею, тому володіння нею вважали запорукою щастя.

І. Нечуй-Левицький як митець мав випереджаюче мислення й у сучасних йому умовах бачив ті явища, які гальмували суспільний розвиток, спотворювали людські стосунки, руйнували мораль.

У повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицький відтворює свята й будні звичайної української селянської родини. В Омелька й Марусі Кайдашів народилися й зростають два сини — Карно й Лаврін. Події твору розгортаються в хронологічному порядку від того моменту, як дорослі сини вирішують утворити власні сім’ї. Проте через окремі деталі у розмовах персонажів, їх портретних характеристиках, деяких вчинках ми можемо певною мірою відтворити історію цієї родини.

Будучи нащадками волелюбних українців, Омелько й Маруся формувалися як особистості, створювали сім’ю, народжували дітей у той час, коли над Україною нависла загроза рабства — кріпосницьке право. Не можна не помітити, як на героях відбилися десятиліття рабської залежності від панів. Так, описуючи Омелька, письменник говорить: «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток». Завітавши до Довбушів, Маруся Кайдашиха вихваляється, як приймали її на хрестинах у священника: «...а матушка й кличе мене в покої, садовить мене на стільці за столом, сама сідає зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибі їй, та все припрошує: та випийте-бо, пані Марусю, та їжте-бо, пані Кайдашихо. їй-богу, правду кажу, прошу вас». Кожен з героїв здобув печальний життєвий досвід, який тепер по-своєму переживає. Омелько звертається із молитвами до Бога, але це не дає йому заспокоєння. І тоді він губиться в алкогольному мареві. Поведінка Марусі агресивна по відношенню до тих, кого вона вважає слабшим. Так, на сватанні у Довбушів вона вихваляється своєю приналежністю до кола обранців долі, незважаючи на те, що була лише служницею у панів. А в Балашів Маруся поводить себе як панянка, згорда поглядаючи на убоге пригощання сватів.

Панною Маруся хоче бути й вдома. Вона стільки працювала в своєму житті, стільки зазнала образ, що тепер має право хоч трошечки відпочити. Невдовзі її наміри стають зрозумілими невісткам — Мотрі й Мелашці. Дівчата по-різному, залежно від характеру, протистоять свекрусі, яка намагається зробити їх домашніми рабинями. Тиха, спокійна, але «незугарна до важкої роботи», Мелашка, потішившись деякий час у «панських покоях» Кайдашів, вирішила втекти. Натомість «бриклива» із перцем у серці Мотря стала тим «яблуком розбрату», що спричинив початок бойових дій у хаті Кайдашів. Так в родині розпочинається справжня війна. Сім’я перестає бути єдністю, кожен егоїстично відстоює свій погляд, навіть не намагаючись знайти порозуміння з іншими. Чоловіки хочуть почувати себе господарями, жінки — господинями. Маленька кривда переростає у щоденну війну за мотовило, хату, землю. Навіть трагедія — смерть батька — не об’єднує Кайдашів.

Руйнація сімейних стосунків — це не єдина проблема, порушена у повісті. Вона взаємопов’язана з іншою, спричинену так само надмірним егоїзмом та втратою моральних орієнтирів в тогочасному українському суспільстві — це відсутність злагоди в національних масштабах. Досить повно ця проблема проілюстрована в епізоді із розкопуванням горба.

Горб, на якому зламалася не одна вісь, стає символом перепони на шляху до кращого життя. Сперечаючись із батьком, і Карно, і Лаврін майже в один голос твердять, що не будуть розкопувати дорогу, поки громада не візьметься за цю справу. Горб не розкопали при панщині, не розкопали і при громаді: «були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний». Кайдаші розуміють, що треба якось змінити ситуацію, але не сили до цього докладати не хочуть. Пізніше Карно залучає громаду до спільної справи, горб було-таки розкопано, але на цьому все й зупиняється. Зусилля Карпа по об’єднанню громади захлинаються у підкупі, корупції, небажанні людей якимось чином змінити своє життя.

Отже, у повісті «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицький, відтворюючи національний характер українців, акцентує увагу на проблемах, що спричинюють розбрат у суспільстві. У першу чергу, це байдужість людей, їх егоїзм, що призводять до порушення традиційних устоїв демократичної в недалекому минулому української нації. Слід констатувати, що ці проблеми залишаються актуальними й у сучасному українському суспільстві.

Категорія: Українська література | Додав: vladzyo | Теги: ЗАСУДЖЕННЯ ЕГОЇЗМУ І БЕЗДУХОВНОСТІ
Переглядів: 124 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний хостинг uCoz

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА