В. Симоненко - «витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар) - Українська література - Шкільні твори - Література, реферати, бланки - ТОП-каталог
Середа, 07.12.2016, 00:55
ТОП-каталог
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS

Меню сайту
Реклама

Реклама в Интернете


Реклама в Интернете
Пошук
Категорії розділу
Українська література [295]
Українська мова [71]
Зарубіжна література [34]
Реклама
Форма входу
RSS
RSS
Реклама

Наше опитування
Чи підтримуєте ви "Харківські угоди" Януковича-Мєдвєдєва
Всього відповідей: 170
Друзі сайту
Украинский портАл Яндекс цитирования
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Література, реферати, бланки
Головна » Файли » Шкільні твори » Українська література

В. Симоненко - «витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар)
27.11.2015, 05:52

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX - ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ

 

В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, І. ДРАЧ

 

ЗРАЗКИ ТВОРІВ

В. Симоненко - «витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар)

Я люблю поезію, мені подобаються твори багатьох поетів, але найбільше я люблю читати вірші В. Симоненка. Поезії талановитого юнака справили на мене велике враження. Я забуваю про все, коли гортаю збірку його творів.

Василь Андрійович Симоненко народився 1935 року в селі Бієвці на Полтавщині, яка дала українській культурі багато щедрих талантів. Після закінчення школи він вступив до Київського університету на факультет журналістики. З 1957 року молодий кореспондент починає працювати в газетах міста Черкаси, а згодом — власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він написав кращі свої поезії.

Василь Симоненко палко й ніжно, як матір, любив Україну. Рідному краю він присвятив усе своє життя. Поет був переконаний, що у людини Батьківщина, як і мати, — одна. І ніхто не повинен вибирати її або міняти на іншу:

 

Можна вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Свої щирі й глибокі почуття до рідної землі поет висловив у багатьох творах. Безмежна відданість Вітчизні, особливо у тяжкі для неї години, звучить у рядках:

 

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю,

Я в твоєму імені живу.

Василь Симоненко прагне до нового, ще не відкритого людиною. Його твори звучать і сьогодні актуально, вони близькі й зрозумілі кожному молодому читачеві:

 

Хто сказав, що все уже відкрито?

Нащо ж ми народжені тоді?

Як нам помістити у корито

Наші сподівання молоді?

У віршах «Люди — прекрасні...», «Ти знаєш, що ти людина?» та «Я...» поет полемізує з тими, хто вважає людину часткою сірої маси, доводячи, що люди — прекрасні, що їм пощастило жити на казковій землі. Тільки чомусь у людей камінні души і замкнені серця. Якщо люди не схочуть бути щасливими на своїй землі не стануть сильними, не будуть любити — грядущі можуть сказати: «...їх на землі не було». Василь Симоненко не погоджується з тим, що людина після смерті зникне безслідно, ні! «Люди часто живуть після смерті!» — заявляє поет. Славні вчинки та добрі діла роблять людину безсмертною. Якщо все своє життя присвячувати рідному народові, то, «їй-право, не страшно вмерти». На переконання поета — «страшно мертвому жить».

До роздумів спонукають невеликі вірші-роздуми митця про людину й суспільство:

 

Мало великим себе уявляти —

Треба великим буть.

Характерною особливістю поезії Василя Симоненка є те, що багато уваги він приділяє простій людині, бо вона, за його словами, — «найскладніша».

Василь Симоненко — справжній майстер слова. Його поезія, смілива, одверта, ніжна й гнівна, завжди знаходитиме свого читача.

Проблема відповідальності за долю нації та людства у поемі І. Драча «Чорнобильська мадонна»

Знову над Прип’яттю буйно розцвіли сади... Легенький вітерець хвилює воду, тихенько похитує віти дерев. Але навколо — ні душі. Ні людей, ні такої звичної на сільських вулицях живності. Скрізь — мертва тиша. З 26 квітня 1986 року. Тоді сталася аварія на Чорнобильській АЕС, яка показала всім, яку небезпеку таїть атом, позбавлений контролю. А також — як неймовірно важко вгамувати його силу.

Що ж стало причиною трагедії? Яких наслідків драми нам ще чекати? Знайти відповідь на ці та багато інших болісних питань намагається поет-громадянин Іван Драч у своїй поемі «Чорнобильська мадонна».

Художні твори народжуються по-різному: по гарячих слідах подій — на єдиному подиху, або в результаті довгих і болісних роздумів. «Чорнобильська мадонна» написана болем душі, кров’ю серця. Це — прозріння дорогою ціною:

 

Тяжко пишу, зболено розмірковую,

Словами гіркими наповнюю аркуш,

Хай і гарячими, хай і пекучими —

Це одна даність.

Чорнобильська атомна була підшефною будовою Спілки письменників. Можна сказати, виросла при очах поета. Письменники, як і весь народ, вірили словам учених, науці. Але справа, мабуть, не в самій науці, а насамперед у моральних якостях окремих учених. А що ж показав Чорнобиль? Чим заплатив за наукову помилку народ? З болем поет констатує:

 

За безладу безмір, за кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим.

 

А зараз ми пожинаємо гіркі плоди квітня 1986 року. Хіба можна спокійно чигати розділ «Хрещатицька мадонна»? Яким розпачем наповнені рядки:

 

У юрмищі хрещатицького дня

Ти боса йшла, ти, сива Катерина.

Молода, красива, фізично здорова жінка, народивши мертвого сина, збожеволіла:

 

Який напій ти в квітень той пила,

Коли, заквітла сином, ти ходила,

Від Ірода себе не вберегла —

Тебе накрила та нечиста сила?!

Я часто уявляю своє майбутнє. Звичайно, щасливе. Але. мені важко уявити мертве мовчання містечок і сіл, які залишилися в тридцятикілометровій зоні. Я не можу повірити, що трава, вода, дерева можуть таїти в собі смертельну небезпеку, бо вони з «чорнобильськими радіонуклідами». А дівчйна-трактористка (розділ «Трактористка») свій сумний монолог закінчує словами:

 

Розумієте, трактористка я, трактористка,

Чорнобильська трактористка.

Мені ще треба родити!

Дай їй, Боже, щастя. Хай її діти будуть здоровими і щасливими. Бо їх і так багато, ні в чому не винних чорнобильських дітей, що з’явилися на світ із страшними каліцтвами. Вони — діти атомної епохи.

Чорнобиль... Його велика біда ніби поставила кожного перед дзеркалом совісті. І показала, хто чого вартий. Поряд із взірцями безприкладної мужності й альтруїзму траплялися акти мародерства, коли гору брала ницість:

 

Аж раптом рипнули двері,

Щось сунуло вже до хати,

Ліхтарем її шмагонуло,

Матір Божу стало знімати...

Як бачимо, поет чесний в усьому. Не всі люди — герої. Не всі — порядні. Один, як Валерій Ходемчук, віддає всього себе на вівтар служіння народу. А інший скрізь і завжди шукає особистої матеріальної вигоди.

Змальовуючи ті далекі для нас події, Іван Федорович Драч шукає істину, утверджує правду, та передусім бачить людину. Тому і не міг поет не сказати про трагедію переселення. Це не згущення фарб. Адже в одну мить тисячі сімей втратили дім, роботу, друзів — весь свій мікросвіт, «...де бусол і криниця, де кіт і корова», де все рідне й близьке, де кожна квіточка, кожна травинка випестувана своїми руками, зігріта своїм диханням.

Зараз на тому місці мертва зона. Виключена із життя не на один десяток років.

У розділі «Вічна материнська елегія» письменник сконцентрував увагу на жаху трагедії:

 

Було все мов на лезі,

Якому все стинати, —

І квітку прямо в цезій

Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,

Не хтіло помирати.

І квітку прямо в стронцій

Поцілувала Мати.

Алегорично й символічно звучать останні рядки твору:

 

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... це хворе дитя!

Це заклик до всіх людей планети задуматися над тим, що те, що сталося в Чорнобилі, може повторитися в іншому місці, перетворивши Землю на руїну. Пам’ятаймо про це, люди!

Категорія: Українська література | Додав: vladzyo | Теги: В. Симоненко - «витязь молодої укра
Переглядів: 167 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний хостинг uCoz

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА