ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ - ВІЧНА ТЕМА СВІТОВОГО МИСТЕЦТВА - Українська література - Шкільні твори - Література, реферати, бланки - ТОП-каталог
Середа, 07.12.2016, 00:55
ТОП-каталог
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS

Меню сайту
Реклама

Реклама в Интернете


Реклама в Интернете
Пошук
Категорії розділу
Українська література [295]
Українська мова [71]
Зарубіжна література [34]
Реклама
Форма входу
RSS
RSS
Реклама

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 247
Друзі сайту
Украинский портАл Яндекс цитирования
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Література, реферати, бланки
Головна » Файли » Шкільні твори » Українська література

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ - ВІЧНА ТЕМА СВІТОВОГО МИСТЕЦТВА
17.11.2015, 14:42

8 КЛАС

 

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ - ВІЧНА ТЕМА СВІТОВОГО МИСТЕЦТВА

(за драмою «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого)

 

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

 

Варіант 1

1.       Сила драматургічного таланту І. Карпенка-Карого.

2.       Характеристика образу Калитки:

а)       зажерливість;

б)       скнарість;

в)       нечесність;

г)        неосвіченість.

3.       Сучасність твору драматурга.

Варіант 2

1.       Тематика й проблематика творів І. Карпенка-Карого.

2.       Герасим Калитка та його «літературні родичі»:

а)       образ Калитки;

б)       образ Гобсека з твору О. де Бальзака;

в)       інші літературні образи визискувачів.

3.       Вище багатство — відсутність жадібності.

 

 

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

 

Багатий не той, у кого всього багато, а той, у кого мало, а вистачає на багато чого.

Веселій Георгієв

Багато хто, думаючи, що вони зможуть усе купити за свої багатства, самі насамперед продали себе.

Френсіс Бекон

Багатство не зменшує жадібності.

Гай Саллюстій Крісп

Вище багатство — відсутність жадібності.

Сенека Луций Анней Молодший

Найбільше багатство людини — така міцність духу, за якої не бажаєш жодних багатств.

Йоган Вольфганг Ґьоте

Хто любить срібло, той не насититься й золотом.

Євгеній Кащеєв

 

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

 

«Г е р а с и м (один). Жид — то діло, а Копач — морока. Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки прибавилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку: Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші... Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртів випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тілько біля свиней шість чоловіка день при дні працює!.. І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумію... Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясом у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає — і тілько ж всього- на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш.

 

Не спиться мені, не їсться мені... Під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди, заложив і перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю... Ай, кусочок же, двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає... Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш? Прямо, як іржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хіба послухать жидка, піти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках... Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись... Обіщав жид сього дня привезти напоказ. Може, це він уже й заходив. Цікаво дуже бачити фальшиві гроші».

 

«(С а м). Тепер коли б розмінять фальшиві гроші в казначействі... Самому страшно, щоб не влопаться... Хіба кума взять у компаньйони? Що ж, колй він чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмінять гроші. Кращого компаньйона, як кум, не знайти!»

 

«Г е р а с и м. І тобі не гріх? Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіда попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хліб назад. Стара, Параско!»

 

«Г е р а с и м. Та ні, ви те візьміть: ти мізкуєш, ти крутиш головою, де того взять, де того, як обернуться, щоб земельки прикупить, та за думками і не їсться тобі, і не спиться тобі... Мене вже ці думки зовсім ізсушили... До того додумаєшся, що іноді здається, наче хто вхопив тебе за ноги і крутить кругом себе! А вони до того байдужі, тілько й думають: їсти і спать — і жеруть, і жеруть, як з немочі, а сплять як мертві».

 

«Г е р а с и м (сонний, бормоче, так бува в кошмарі). Ва-ва-ва! О-о-о-ші! Го-ом, го-ом! (Балака ясніше.. ) Кругом, кругом все моє. (Спить тихо, потім знову так саме.) Е-е-а-ам, а-а-ам. (Говоре хутко.) Не дам, не дам, не дам! (Стогне.) У-у-у! (Схоплюється.) Господи помилуй! (Оглядається кругом. ) Спав... Тьфу, снилось що кум гроші однімав. (Витира піт.) Аж упрів, так боровся, не давав. А робітники, мабуть, сплять. (Біжить до дверей, одчиняє і кричить.) Хлопці, вставайте, Чепіга зайшла».

 

«Г е р а с и м (сам). От збіглися діла докупи... Упустить землю Смоквинова, та ще у такі лапи, як у Жолудя, — гріх смертельний, все одно, що посиротить свою землю на віки вічні, бо від Жолудя вже не поживишся. А тут знову, як його упустить случай: дать п’ять, А взять сто тисяч! Серце перестає биться, як подумаю: за п’ять — сто тисяч! Господи! Коли б тілько кум благополучно розміняв, а тоді я й Гершка обманю, на біса мені його факторство здалося? Сам куплю у Смоквинова землю. Аби тілько гроші. А кума нема. А господи, чого він бариться? Ну що, як кума арештували? От тобі й сто тисяч».

 

М о т р я: «І що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотів у церкву коней давать, а то і сам поїхав, і цілу обідню стояв навколішках; то не хотів Мотрю сватать за Романа, то посватав; ніколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радіє чогось, веселий такий. І куди вони оце поїхали? Чи він кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелів, щоб вечеря була готова, щоб ставні були зачинені, свічка поставлена на столі і щоб і ляльки тут не було. Аж страшно мені робиться од цих приборів, і слова тобі не скаже, що задумає робить...»

 

«Та годі вам, Никодимович, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є гроші, там є сила грошей, вірте, що достанем. Мені само провідєніє указує цей путь... Примети які: скала, копил так і копил так, а посередині кам’яна фигура... не я буду...»

 

Герасим. Обікрали... ограбили... Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря! (Ридає.)»

 

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

 

Драма (від гр. дія) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Генетично драма пов’язана із народними обрядовими дійствами.

З часів Аристотеля до драми постійно зверталися видатні вчені й діячі мистецтва різних країн і народів. Теорія драми в її історичному розвиткові неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися під впливом реалій життя. Видатні науковці минулого неодноразово наголошували, що драма має найліпші умови для втілення можливостей художньої творчості. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії — як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає очищення, тобто катарсис, — на багато століть визначило підходи до драми.

Комедія (гр. — весела процесія і — пісня) — це драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Комедія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Перипетії приватного життя — у центрі уваги грецької, новоаттичної комедії (Менандр) та комедії римської (Теренцій, Плавт).

«Комедія,— писав Аристотель, — є відтворенням гірших людей, однак не в значенні повної порочності, але оскільки смішне є частиною потворного: смішне — не певна помилка і потворність, що нікому не завдає страждань і ні для кого не є згубним».

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує своїх персонажів від певного середнього рівня, що існує в житті. Не маючи належних позитивних якостей, герої комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів, суспільстві. їм притаманне ілюзорне бачення дійсності. Вони завжди прагнуть розв’язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об’єктивними законами суспільного розвитку.

Драматургія І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв’язок з тогочасними життєвими проблемами. Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.

Герасим Калитка — це вже визискувач повітового масштабу: сьогодні в нього 200 десятин, а завтра буде 450, бо він неодмінно привласнить той круглий шматочок (250 десятин), що його панок Смоквінов «заложив і перезаложив». І пафос у Калитки не той, що у його попередників: ті захоплюються дрібною спекуляцією, шахрайськими вчинками, а Герасим Никодимович — поет земельної власности: «Ох земелько, свята земелько — Божа ти дочечка! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Легко по своїй власній землі ходить».., і т. д. Звичайно й він користується усяким випадком, щоб добути «грошей, грошей, грошей», бо без них «земельки не купиш»; але в нього вже є певна метода визиску, як головного, систематичного засобу наживи: праця в нього починається «тільки на світ благословиться», а кінчається, коли сонце заходить. При тяжкій праці він не дозволяє робітникові з’їсти зайвий шматок хліба; він максимально заощаджує на витратах на робітню силу, і все ж таки йому здається, що як «настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають». Саме ця сувора експлуатація і жорстокий щоденний визиск і є постійним джерелом його капіталістичного надбання, а випадок з «сотнею тисяч» — це лише нещасливий епізод на переможному шляху нового аграрія.

 

ПРИКЛАД ТВОРУ

 

Іван Карпенко-Карий (справжнє ім’я — Іван Тобілевич) був видатним драматургом кінця XIX — початку XX століття, одним із корифеїв українського театру. Він стояв біля витоків нової української драматургії. У своїх творах письменник намагався розглядати найважливіші соціальні проблеми своєї доби, розкривати тодішні економічні обставини та відносини, висловлюючи у підтексті своє ставлення до них, будучи фактично хірургом, що оперував духовні хвороби покоління.

Однієї з таких актуальних тем стала тема згубного впливу грошей, зароблених гнобленням інших людей, яку І. Карпенко-Карий розкрив у комедії «Сто тисяч».

Головний герой п’єси — Герасим Калитка, справжній «господар», для якого основною цінністю є гроші, матеріальні статки. Це його бог, якому він молиться, заради якого готовий на будь-які жертви.

Герасим під впливом своєї жадоби до збагачення перетворюється на суцільне прагнення накопичення: «Я не буду панувать, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю», — говорить Калитка, мріючи про той час, коли він безмірно розбагатішає.

Здавалось би, нічого поганого в пристрасті Калитки до накопичення землі немає, адже здавна українського селянина відрізняла любов до землі, однак головний герой твору — дещо інший випадок, адже для нього земля стає не засобом виживання, а своєрідною ознакою його обраності, тією ознакою, що зробить його вищим за інших.

Саме бажання стати найбагатшим, найшановнішим штовхає Калитку на шахрайство — він вирішує за п’ять тисяч придбати сто, та гроші виявляються звичайним папером... Це дуже символічна деталь, адже й прагнення цього господаря землі — така ж марнота, така ж порожнеча.

До речі, Герасим Калитка дуже схожий із іншим персонажем комедії Карпенка-Карого — Пузирем. Вони — однакові, незважаючи на різний рівень економічної могутності, бо обидва становлять грубу, цинічну і ненажерливу суспільну силу. І в Калитки, і в Пузиря єдина мета — гроші, єдині наміри — нагромадження багатства. Усе інше відступає на останній план у їхній свідомості: милосердя, людяне ставлення до родини, наймитів, совість і порядність. Може, тому у мене і не викликає співчуття Калитка, котрий мало не повісився, вирішивши, що життя без грошей не має сенсу.

 

Автор показує, що не можна виправдати способів такого збагачення, коли руйнуються господарства бідних селян, що через це мають тікати із села, і дрібних поміщиків: «Папи горять, а мужички з пожару таскають...» Такі, як Калитка, йдуть напролом, підламуючи всіх, хто поруч, руйнують долі інших, гублять останні крихти совісті.

Ця сатирична комедія є актуальною і в наш час. З великою художньою силою вона розкриває психологію «нових хазяїв», а мораль її мудра і проста: людина не повинна жити тільки задля збагачення, вона ще й має подбати про світ — зовнішній і внутрішній, духовний.

Категорія: Українська література | Додав: vladzyo | Теги: ПРОБЛЕМА ВЛАДИ ГРОШЕЙ - ВІЧНА ТЕМА
Переглядів: 362 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний хостинг uCoz

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА