ОБРАЗИ СЕЛЯН У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я» - Українська література - Шкільні твори - Література, реферати, бланки - ТОП-каталог
Субота, 03.12.2016, 14:35
ТОП-каталог
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS

Меню сайту
Реклама

Реклама в Интернете


Реклама в Интернете
Пошук
Категорії розділу
Українська література [295]
Українська мова [71]
Зарубіжна література [34]
Реклама
Форма входу
RSS
RSS
Реклама

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 247
Друзі сайту
Украинский портАл Яндекс цитирования
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Література, реферати, бланки
Головна » Файли » Шкільні твори » Українська література

ОБРАЗИ СЕЛЯН У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»
17.11.2015, 15:05

10 КЛАС

 

ОБРАЗИ СЕЛЯН У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «КАЙДАШЕВА СІМ’Я»

 

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

 

Варіант 1

I.        Україна «в її щоденній суєті та проблемності» у творах І. Нечуя-Левицького.

II.       Система образів у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

1.        Образи чоловіків:

а)       Омелько Кайдаш — майстер, якого згубила панщина;

б)       Карпо — борець за щастя громади;

в)       поетична душа Лавріна не витримує випробувань долі.

2.        Жіночі образи:

а)       лицемірство й егоїзм Марусі Кайдашихи;

б)       Мотря й Мелашка — різні шляхи протистояння свавіллю свекрухи.

3.        Образи другого плану: баба Палажка і баба Параска.

III.      Чи можливі мир і спокій в українській родині й громаді?

Варіант 2

I.        Відтворення життя пореформеного села в українській літературі XIX ст. Новаторство І. Нечуя-Левицького.

II.       Кайдаші як типові представники українського селянства в період після скасування кріпосництва:

1.       Художні засоби індивідуалізації персонажів.

 

2.       Мова представників родини Кайдашів у різних випадках і в різні часи: порівняльний аналіз.

3.       Засоби гумору та сатири у творенні образів повісті.

4.       Чи реалізують Кайдаші в житті свої мрії й бажання.

III.      Роз’єднаність українців як головний фактор особистих і суспільних трагедій.

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

І. С. Нечуй-Левицький народився 25 листопада 1838 у с. Стеблів, розташованому на березі річки Рось. Від батьків, Ганни Лук’янівни Трезвинської та Семена Степановича Левицького, майбутній письменник перейняв любов до українського слова. Мати часто співала пісні, а батько (прогресивний сільський священник, який відкрив сільську школу, у якій дітей навчали українською мовою) розповідав синові про славні події минулого.

У чотирнадцять років Іван переїжджає до Києва і там розпочинає свою літературну діяльність. Закінчивши Київську духовну академію, він відмовляється від духовної кар’єри і стає учителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії. У 1868 році у Львові побачила світ перша повість письменника «Дві московки».

1878 року надрукована повість «Микола Джеря», «історія всього українського селянства в тоту важку епоху», за влучною характеристикою І. Франка. Наступного року надруковано соціально-побутову повість «Кайдашева сім’я». Крім того, письменник є автором таких творів, як «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1893), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890) та ін.

І. Нечуй-Левицький підкреслював, що назріла потреба створювати такі художні твори, які потрібні для просвіти народу, а українська література «має право розвиватися, як всяка література на світі, по таких самих законах, — на основі потреби розвивати свої власні особності, які лежать глибоко в природі нашого народу, які показує наша національна психологія, психологічна будівля українського духу, особливості української фантазії, серця, розуму, щирого українського гумору, сміху, про котрого вже знає наука, знають люди. Наша література виросла на підставі народних дум, пісень і буде рости, і має право рости все вгору та вшир, доки не покаже миру — не хто інший, лиш вона ж сама».

Відомий літературний критик І. Франко називав І. Нечуя-Левицього артистом зору, колосальним всеобіймаючим оком України, яке «обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх з незрівнянною точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само».

Відтворюючи життя українського села, письменник дотримується принципів реалізму, при цьому точно й докладно зображує портрети, поведінку, звички персонажів і те соціально-побутове середовище, у якому вони діють. Зовнішній опис, як правило, є відображенням позитивної чи негативної налаштованості І. Нечуя-Левицького до героя.

 

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

 

Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і надовго на нім остаються.

І.Франко

Глянеш — люд як люде,

Ніби все радіє,

А придивишся... жаль, туга

Усю землю криє.

М. Костомаров

Спогади... Плачі і сльози житні.

Вже за плечі вічність обійма...

Ти ж хотів людиною пожити,

А часу і досі ще нема.

М. Сингаївський

 

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

 

Світогляд Омелька Кайдаша, у якому поєднуються віра в християнського Бога із давніми язичницькими уявленнями:

«Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись й постити... Того дня припадала п’ятниця перед Паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати».

Діалог між Карпом та Лавріном про майбутніх наречених:

«—     Карпе! — промовив Лаврін, —а кого ти будеш оце сватать?..

—       Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карно...

—       Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне...

 

—       Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

—       То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

—       І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

—       То сватай Вівдю. Чим же Вівдя не гарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

—       Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карно».

Портретні характеристики Карпа й Лавріна: «Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».

Портретні характеристики Метрі й Мелашки: «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю»; «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраща, повновида, з тонким носиком Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».

Карпо й Лаврін ладні знайти між собою спільну мову.

«На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитись батьківськими спадками.

—       А що, Лавріне, — сказав Карпо, — розділим тепер ґрунт пополовині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав.

—       То й розділимо, — сказав Лаврін. — Чи підемо в волость, чи обійдемось і без волості?

 

—           А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та пополовині садок, та й годі, — сказав Карпо. — Хіба таки самі собі не дамо ради?

Карпо взяв довгу та рівну ліщину й почав з Лавріном міряти город вздовж та впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позабивали на межі кілки».

Родина Кайдашів після важкої утрати: «Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку; ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав».

Баба Палажка й баба Параска «аналізують» поведінку Кайдашів:

«— Ой, господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, — сказала премудра баба Палажка, — геть-геть на гору, або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились.

—       Навчай, навчай! Яка, пак, премудра! — не втерпіла баба Параска.

—       Подивись лишень на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то може б і між вами був мир».

 

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

 

Повість — це невеликий прозовий твір описово-оповідного характеру, у якому подається ряд епізодів з життя героя. На відміну від оповідання чи новели охоплює людське життя ширше. Характеризується хронологічним розвитком сюжету та побудовою композиції.

Соціально-побутова повість — художній твір, у якому картини родинного життя й побуту персонажів відтворюються на тлі або у зв’язку з певними соціальними подіями. Завданням письменника є висвітлення й пошуки шляхів вирішення актуальних суспільних проблем.

 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

 

І. Нечуй-Левицький «дав низку яскравих типів з добре відомого йому життя народу та верств до народу близьких».

С. Єфремов

 

«Українець — це інтровертна людина, з сильним відчуттям свого «Я» і бажанням самовияву назовні, яке прямування вирішує про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву — нахил підпорядковуватися — в українця з природи слабо розвинений. Ця остання властивість характеру ще більше поглибилась у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти».

В. Янів

«Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору... «Кайдашева сім’я» Нечуя. Тут усе виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструмент в хорошому оркестрові».

М. Рильський

«...за Нечуєм-Левицьким, створення сім’ї — одна з найважливіших проблем чоловічого буття. І таке ставлення чоловіка до шлюбу цілком закономірне, воно відповідає статусу сім’ї в патріархальному суспільстві: одружений чоловік, стаючи главою сім’ї, має право претендувати на владу в громаді, оскільки саме сім’я засвідчує його перехід від безтурботного парубоцтва до поміркованої і відповідальної поведінки».

Н. Зборовська

«через цю національну чоловічо-жіночу рівноправність у творчості Нечуя-Левицького наскрізним мотивом жіночої репрезентації виступає естетика стрункості. Його героїні-жінки — високі і тонкі, що є ознакою енергії та непідкореності».

Н. Зборовська

«І. Франко правильно помітив, що для героїв Нечуя-Левйцького етнографічна (національна) приналежність часто є стрижневою позицією в творенні характеру. Денаціоналізація людини (Нечуй-Левицький описав це явище лише на типажах українців) у письменника — Це завжди шлях до морального виродження, деградація її як особистості».

І. Коляда

 «Українська література XIX ст. відзначалася яскраво вираженим традиціоналізмом: поглиблювався процес привертання уваги до селянства, щоб одночасно зацікавити міське населення проблемами селян (неосвіченість, важка праця, панщина) і популяризувати село як основне джерело продукування і збереження українських традицій. Відповідно тематика творів зосереджувалась на сутності села. Етизація поведінки героїв чітко поляризувалася на позитивних і негативних, що давало читачеві змогу класифікувати вчинки на позитивні (подружня вірність, чекання коханого, дотримання слова, людяність, пошана батьків, чесна і важка праця, охайність) і, навпаки, негативні (лінь, заздрість, зрада та ін.)».

К. Откович

 

ПРИКЛАД ТВОРУ

 

Після прочитання повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» виникає таке відчуття, ніби ти за допомогою машини часу опинився в українському селі середини XIX ст., настільки живими є герої твору. Вони потрапляють у смішні й трагічні за основою ситуації, долають складні життєві обставини або віддаються волі випадку. Читач уважно слідкує за долею Кайдашів, поступово починаючи розуміти, що абсурдність деяких їх вчинків, агресивне чи байдуже ставлення до рідних, оточення має типовий характер у тогочасному українському суспільстві. Індивідуалізм, що тісно переплітається з егоїзмом, небажання почути свого ближнього, нехтування громадськими інтересами заради власної наживи — це ті перепони, які стояли на шляху консолідації нації, формування в кожного члена суспільства національної гордості, патріотизму.

Отже, письменник далекий від ідеалізації тогочасної дійсності. Він вважає, що родина, будучи важливою частиною людського суспільства, є зосереддям морально-ціннісної системи. З іншого боку, закони соціуму впливають на життя окремої сім’ї. Нація неминуче зазнає краху, якщо і родина, і суспільство стануть жити проти етичних правил життя, породжених столітніми традиціями багатьох поколінь.

Розглянемо систему персонажів у повісті. Головними з них є представники родини Кайдашів: Омелько й Маруся, Лаврін та Карно, а пізніше — Мотря й Мелашка. Вже на перших сторінках твору ми знайомимося із чоловіками родини.

Омелько — добрий майстер, який своєю працею може заробити на прожиття. Він щиро вірить в Бога, проте ця віра у нього поєднується із давніми слов’янськими язичницькими уявленнями.

 

Кайдаш вірить, що, дотримуючись певних правил (у язичництві — після того, як приніс жертву божеству й задобрив його), ніколи не загине наглою смертю. Проте був в Омелька за душою один страшний гріх: всі зароблені ним гроші опинялися в шинкаря. Дуже часто засиджувався чоловік у шинку, запиваючи своє горе горілкою. Причиною хвороби Омелька письменник виводить панщину, яка відібрала в селян фізичне здоров’я й духовну міць, перетворивши їх на рабів.

І. Нечуй-Левицький майстер створювати характери героїв через детальний опис зовнішності та емоційні, наближені до живого народного українського мовлення діалоги. Так розкриваються природні нахили героїв, їх звички і погляди на життя, їхній психологічний склад. Прикладом цього можують бути портретні характеристики Карпа й Лавріна й запекла жартівлива суперечка, яка виникла між ними з приводу вибору наречених. Висловлюючись про дівчат, Лаврін говорить, що він одружиться на «гарній, як квіточка, червоній, як калина в лузі, а тихій, як тихе літо. Карпо ж на дівчину дивиться як господар, грубо матеріалістично: «Мені аби була робоча та проворна...».

Характери братів індивідуалізовані, якщо Лаврін — натура поетична, з дозою гумору, веселою вдачі, то Карпо — прозаїчний, відлюдькуватий, у дівчат він бачить лише вади, говорить про них образливо. Проте брати здатні знайти спільну мову. Якщо хтось для них і стає об’єктом ворожого ставлення, так це батько, який заважає братам (на їх думку) бути господарями на своїй землі й у своїй оселі. Таким чином, поступово під впливом соціальних умов поетичні риси в характері Лавріна нівелюються. Він, як і решта героїв, вступає в жорстоку боротьбу за свій клапоть землі, нікому не поступається в сімейних сварках, які супроводжують життя Кайдашів.

Таке ж протиставлення прозаїчного й поетичного спостерігаємо в образах невісток. Мотря з найперших днів перебування у родині Кайдашів тримає себе гордо і незалежно. Проте поступово гордість та незалежність перетворюються на скупість, егоїзм, зневагу до людей. Ці риси проявляються в безглуздо-смішних ситуаціях. То вона, не знаходячи слів, хапає рукою з калюжі грязь і кидає на Мелащину хату, то підіймає страшенний ґвалт, побачивши, що Лаврінове порося вскочило до неї на город.

Неоднозначно може трактуватися образ Марусі Кайдашихи. З одного боку, це типовий образ селянки пореформеного періоду. Проте письменник неодноразово вказує на те, що колись Кайдашиха служила в панів, а тому «дуже любила чванитись» і розповідати, «як її шанували пани та попи », вставляючи без потреби слово «проте»: «З того проше сміялись по всьому селі і дражнили через те слово Кайдашиху пані економшею». Таким чином, в образі Марусі Кайдашихи поєднуються національні риси, притаманні українському народу, й нетипові, що сформувалися в її характері за часів панщини.

Важливе ідейно-смислове значення в повісті мають епізодичні образи баби Палажки та баби Параски. Це наскрізні образи у творчості І. Нечуя-Левицького. Без Палажки й Параски в Семигорах не відбувається жодна подія, у тому числі й сварки Кайдашів.

Отже, основні риси характеру персонажів розкрито в діях, вчинках, діалогах, портретах. Письменник розкриває причини, під впливом яких формуються характери героїв, простежуючи день за днем історію їх життя, аналізуючи їх поведінку. Представники родини Кайдашів — це типові образи українських селян пореформеного періоду.

Категорія: Українська література | Додав: vladzyo | Теги: ОБРАЗИ СЕЛЯН У ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВ
Переглядів: 221 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний хостинг uCoz

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА