ОБРАЗ КОЗАЦТВА В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА» - Українська література - Шкільні твори - Література, реферати, бланки - ТОП-каталог
Середа, 07.12.2016, 00:54
ТОП-каталог
Головна Мій профільРеєстрація ВихідВхід
Ви увійшли як Гість · Група "Гості"Вітаю Вас, Гість · RSS

Меню сайту
Реклама

Реклама в Интернете


Реклама в Интернете
Пошук
Категорії розділу
Українська література [295]
Українська мова [71]
Зарубіжна література [34]
Реклама
Форма входу
RSS
RSS
Реклама

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 247
Друзі сайту
Украинский портАл Яндекс цитирования
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Література, реферати, бланки
Головна » Файли » Шкільні твори » Українська література

ОБРАЗ КОЗАЦТВА В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»
17.11.2015, 14:53

9 КЛАС

 

ОБРАЗ КОЗАЦТВА В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

 

ПРИКЛАДИ ПЛАНІВ ТВОРІВ

 

Варіант 1

1.       Історична основа роману.

2.       Ідейне наповнення твору П. Куліша:

 

а)                 бачення автором перебігу історичних подій;

б)       позиція козацтва в зображуваних подіях.

3.       Історичне минуле — повчання на майбутнє.

Варіант 2

1.       «Чорна рада» —перший історичний роман в українській літературі.

2.       Образ козацтва в історичному творі П. Куліша:

а)                 образ Шрама;

б)       образ Брюховецького;

в)                 образ Сомка;

г)        образи простих козаків.

3.       Майстерність П. Куліша в жанрі історичного роману.

 

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

 

На задум написати хроніку П. Куліша наштовхнули козацькі літописи Грабянки й Самовидця, які підказали прозаїкові центрального персонажа — постать старого Шрама. Прототипом Шрама став паволоцький полковник Попович, який для польських істориків був тільки політичним авантюрником і зрадником, а для Самовидця — патріотом, ворогом ляхів, який шукав шляхів об’єднання обох берегів Дніпра. Народні перекази про козака Мамая, історичні пісні й думи сприяли створенню правдивих образів козаків у романі.

Із глибоким знанням історії України П. Куліш відтворив події часів Руїни, коли на Правобережній Україні гетьманував Павло Тетеря, а на Лівобережній наказним гетьманом був Яким Сомко. З ним за булаву змагалися полковник І. Золотаренко і запорозький кошовий І. Брюховецький, якому й вдалося спритно захопити владу на Чорній раді в Ніжині в червні 1663 р. Народні маси, «чернь» (звідси і «чорна рада»), усупереч козацькій старшині, обрали гетьманом Івана Брюховецького, бо він демагогічно обіцяв зменшити побори, обмежити феодальне гноблення, але все це залишилося обіцянками. Після завоювання булави він скарав своїх суперників на смерть. Гніт народу посилився, що викликало хвилю народних повстань: 1666, 1668, 1670 рр.

Описуючи час кривавого розбрату, письменник раз у раз згадує недавнє минуле України, її славетних діячів — Петра Конашевича- Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю і Наливайка, Нечая і Морозенка, що підсилює патріотичні ідеї роману.

Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.

 

Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.

Полковника Шрама Пантелеймон Куліш міг змалювати на основі даних про реальну історичну постать — полковника Шрамка. На користь цього свідчить перша, чорнова, назва повісті — «Сотник Шрамко и его сыновья», існування реальної історичної постаті — полковника паволоцького полку Шрамка, який, за деякими даними, невдовзі після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького заснував свій хутір (зображений у романі) на Лівобережжі, що пізніше виріс у сучасне смт. Шрамківка Драбівського району Черкаської області, село у якому народився і провів перші роки свого життя український гетьман Павло Полуботок (на хуторі Полуботівка). Один з представників роду Шрамків служив пізніше при гетьманові Івані Мазепі, інший — воював у складі військ УНР, Петра Врангєля і Антона Денікіна в часи громадянської війни в Україні.

Також із хронік того часу довідуємось, що: Шрамко Юсько Степанович став писарем полковим. Отаман сотенний (1638-?) Кузьма Черевань став козаком сотні Корчовського (1649).

 

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

 

«Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому з нас не по нутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сирівцем».

П. Куліш

«Хто ж бо того не знав, скільки опісля розлито на Україні крові».

П. Куліш

 

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

 

«Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, та й те на йому було мов позичене».

«Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?

Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Острянидею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів... над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою».

«Нехай лучче,— сказав батько,— поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє».

«Враг мене візьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправилися, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам? »

«Весело і тяжко згадувати нам тебе, старий діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скільки-то князів, рицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки—то на твоїх улицях... на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської!»

«Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більше не здужає, то наб’є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да і їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семиряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани [з блискучої матерії або вишиті золотом], штани з дорогої саєти [англійського сукна], горілка, меди пива так за їми в куфах і їздять,— хто стрінеться — усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп’є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде добрі!»

«Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх».

«Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Дніпрові, тоді ми позаводимо усюди правнії суди, школи, академії, друкарні, піднімемо Вкраїну вгору й возвеселим душі тих великих київських Ярославів і Мономахів».

«Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!»

«Мабуть, не така Божа воля, що Україна з упокоєм хліба-солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем рицарювати!.. П’янствувати да баглаї бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщини, як суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з-під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається,— хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня-друга вірних душ на Вкраїні!»

«Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку оддиму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає».

«У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром’язці йшов. Той же зоставсь у в убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує».

«Тільки очі були якісь чудні —- так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають із-підтишка чоловіка. <... > Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!»

«Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...»

Брюховецький: «Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю».

 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

 

Роман П. Куліша «Чорна рада» мав підзаголовок «Хроніка 1663 року». Перші частини його були опубліковані в «Современнике». Твір побачив світ українською мовою через дванадцять років після написання і котрому, за словами першого рецензента М. Максимовича, українська література «зобов’язана першим історичним романом, за що і буде йому назавжди заслужена честь в історії української літератури! ». Про громадянську сміливість П. Куліша писав С. Єфремов: «Це була досить на той час смілива думка — дати українською мовою історичний роман, а надто після гоголівського «Тараса Бульби», і треба сказати, що автор із свого завдання вийшов досить добре. Як перша спроба українського роману, «Чорна рада» завжди буде займати почесне місце в історії українського письменства».

З художнього боку «Чорну раду» Максимович ставить високо: «Труду г. Кулиша малороссийская литература обязана первым историческим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы!» Костомаров у своїй статті спиняється на характерах героїв, а потім на мові роману, яку ставить дуже високо, відзначаючи уміле поєднання архаїзмів та новотворів, фразеологічних і лексичних. «Язык хроники прост, плавен и благороден». Тенденція роману, як її сформулював Куліш, — «показать политическое ничтожество Малороссии» — Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, вінодночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».

 

 

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

 

Роман (фр. roman — романський) — найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид,, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду роману, авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному романі, опису — в документальному романі).

Хроніка (гр. chronikos — зв’язаний із часом) — літопис, вид історичного твору; літературний твір, у якому послідовно розкривається Історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу. Зразком хронікальних жанрів є п’єси-хроніки В. Шекспіра «Генріх VI», «Річард III», повість С. Аксакова «Сімейна хроніка», романи «Люборацькі» А. Свидницького, «Вербівчани» А. Іщука та ін.

Роман історичний — роман, в основу якого покладено історичний сюжет, що відтворює у художній формі певну епоху, певні історичні події. У ньому поєднані історичні факти та особи з фактами й особами вигаданими. Справжнім творцем жанру історичного роману став Вальтер Скотт.

 

ПРИКЛАД ТВОРУ

 

Роман «Чорна рада» П. Куліша — це історично правдива розповідь про славне минуле нашого українського народу, про важкі часи, які настали після Хмельниччини, коли роздирали Україну різні станові інтереси.

Письменник відображає в романі різні точки зору на тодішні події в країні, зокрема, інтереси низового козацтва, старшини, городових козаків та інших. Але крізь усі ці позиції яскраво прозирає простий український народ, який повстав проти гноблення польської шляхти, який пішов за Богданом Хмельницьким та іншими ватажками.

П. Куліш яскраво відображає страждання українського народу від іноземного гноблення: «Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки від людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали та рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усилювали унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали». Отже, український народ остаточно намагалися позбавити волі, права навіть зберігати свою православну віру, і він не міг змиритися із таким становищем.

Віддавна боролися українці із своїми загарбниками, віддавна мали захищатися від турків, татар, шляхтичів, І не один козак пропадав роками в неволі так, як старий Василь Невільник, що навіть тепер виглядав так, неначе тільки-но повернувся з полону, бо життя його знівечене було роками поневіряння. Та такого поневолення й приниження, як настало в описувані письменником часи, народ наш не зазнавав ніколи!

Народ піднявся на боротьбу, і очолили цю боротьбу козацькі ватажки: «От і виходили із Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю»

Та найзапеклішою стала боротьба за визволення, коли на чолі козаків став Богдан Хмельницький: «Аж ось піднявся страшенний невгасимий вогонь із Запорожжя — піднявся на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький».

Такої одностайної підтримки народу не знав іще ні один гетьман. Люди йшли за ним, залишаючи свої землі й родини, адже вони вірили, що цей герой захищатиме їхні інтереси: «... і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилась козацька слава по всій Україні...»

Та ті славні часи минули, тепер між різними козацькими старшинами точиться боротьба за владу, що роздирає країну, послаблює її. І старі запорожці Шрам та Черевань із сумом тільки згадують минувшину. Чи ж у їхніх силах зупинити цей розбрат?

Висловлюючи точку зору козацької старшини, гетьман Сомко — уособлення у творі мудрого й відважного козацького гетьмана — висловлює таку думку про низових козаків: « Низовці зледащіли після Хмельницького, а все-таки між ними єсть люде драгоцінні. От хоч би отсей Кирило Тур. Не раз він мені ставав у великій пригоді. Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства у них не буває».

 

Отже, Кирило Тур представляє протилежній у тодішній ситуації в Україні сили, що протистояли Шрамові, Череваневі та багатьом іншим козацьким командирам. Кирило є вираженням нестримної стихії козаччини, він здатний на божевільні хаотичні вчинки, в історичних подіях він та його друзі стоять на боці суцільної анархії. Але при цьому Тур залишається людиною порядною, вірною почуттю козацької дружби та побратимства. Недарма він говорить: «...нема рідного брата, так шукай названого. От і побратаються да й живуть довіку вкупі, як риба з водою». Він відстоює права козацтва на існування і захист своєї свободи.

Це устами Кирила Тура промовляє ніби вся волелюбна українська земля: «Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сон- ця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю...»

Різні позиції представляють герої роману. Здається, не можуть порозумітися Кирило Тур та Петро Шрам, але для кожного з них незаперечним залишається поняття козацької честі, слави України, свободи й незалежності. Саме на цьому ґрунті вони можуть зійтися, зрозуміти один одного. І які б історично-політичні позиції вони не захищали, і Кирило Тур, і Сомко, і Шрам, і навіть хазяйновитий Черевань залишаються славними захисниками своєї Вітчизни, її героями, готовими віддати за неї життя, пожертвувати своїми інтересами задля загального добра.

Категорія: Українська література | Додав: vladzyo | Теги: ОБРАЗ КОЗАЦТВА В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ
Переглядів: 253 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний хостинг uCoz

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА