У своїх віршах «Весна», «Назустріч» Б.-І. Антонич пише: «Росте Антонич і росте трава», «росте хлоп'я, мов кущ калини». Дійсно, існує схожість у тому, як зростають молоді травинки чи пагінець малини і дитина. Спочатку вони маленькі та ніжні, бояться холоду і сильного вітру, життєвих незгод, але потім міцніють і стають сильними. У кожному з віршів поета наявна людина, яка є частинкою природи. Ми розуміємо, що це він сам росте із травою, з кущем малини, запрягає сонце, аби виїхати назустріч весні, іде розсіяний і босий з сонцем на плечах.
Та й сама природа у віршах Б.-І. Антонича теж схожа на людину, повторює її дії. Ластівки не просто літають, а записують початок дня. То не дощ іде, а хтось стовк на друзки синє небо й обсипає ними світ. Ранок у поета перетворюється на прудке циганча, що стрімко вискакує з води. Ранковий зблідлий місяць стає схожим на затертий часом старий гріш. Так кожен рядок поезій перетворюється на невеличку ніжну акварельну картину.
А ще вірші Б.-І. Антонича звучать. У них варто нахилитися до землі, щоб почути найтаємничіші слова. Тут дзвенять на шляхах підкови, зміяста ріка має співуче дно, шлях дзвенить, мов мідь, вітри хвилясто хлюскають.
Чарівний світ природи, змальований у поетичних творах Б.-І. Антонича, примушує по-іншому подивитися на все, що нас оточує. Виникає потреба замислитися: як я сприймаю природу, серед якої живу? Адже навіть звичайні дерева, квіти, птахи, виявляється, можуть «розповісти» дуже багато. Варто лише придивитися пильніше. І тоді квітучий кущ ромашок у саду перетворюється на зграйку дівчаток у віночках. Стара розлога тополя обабіч дороги стає задуманою бабусею, яка обгорнулася великою зеленою хустиною, а хмари в небі перетворюються на химерні фортеці, замки, на чудернацьких тварин і птахів. Варто лише частіше дивитися на все, що оточує нас на землі і на небі.
