УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Т. ШЕВЧЕНКО, І. ФРАНКО, ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЗРАЗКИ ТВОРІВ

Характеристика образу Івана Вишенського (поема І. Франка «Іван Вишенський»)

Ставлення до реального Івана Вишенського з боку літературознавців та істориків суперечливе. Бібліографу і літературознавцю Володимиру Полеку належить таке висловлювання про Вишенського: «Захищаючи своє прагнення для спасіння тільки власної особи, Іван Вишенський пішов далі — він зрікся не тільки цього світу, а й рідного народу». Доктор філологічних наук Володимир Погребенник побачив у цьому образі зовсім інше: «Іван Вишенський обрав служіння Богу не в відірваності від світу, а в праці для рідного народу».

Поясненням такого суперечливого ставлення може бути лише суперечливість самої особи полеміста. Навіть його портрет різко контрастує з його характером:

«Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, в сіряці на голім тілі...». Але у цьому старому тілі міститься могутній дух цілеспрямованої особи, «незламної віри людини».

Серед рис характеру Івана Вишенського — безліч чеснот: незламний у прийнятті рішень, захисник православної віри, принциповий, добрий, щирий, здатний на самопожертву чоловік; патріот, глибоко віруюча людина.

Про його патріотизм Франко пише гак: «Дай мені братів любити і для них життя віддати! Дай мені ще раз поглянуть на свій любий, рідний край!». Герой завжди готовий прийти на допомогу: «Чи не був я їй порадник на непевнім роздоріжжі? Чи не додавав відваги її втомленим борцям?» Він мудрий та досвідчений: «Але ти ж велів шукати правди!.. Без твоєї волі думка не пройде на ум», стійкій у вірі: «Про постійне і величне думай тут, душе моя», мужній і незламний («Покажися тут між нами, як старий борець»), аскет («Камінь тут довкола мене... — се мій дім і мій притулок, подушка і накриття»).

Іван Вишенський приймає страждання як невід’ємну й необхідну частину земного світу, необхідну для досягнення Життя Вічного по смерті. Через це він обирає аскетичне життя, усамітнення в Афонських печерах.

Існує версія, що усамітнитися в афонській печері реального Івана Вишенського змусило нещасливе кохання — дуже сильне, могутнє почуття. Але це не спустошило душу цього чоловіка, адже вона була сповнена іншим могутнім почуттям — любов’ю до людей та Батьківщини. Саме ці риси і стали визначальними в образі літературного героя поеми.