ПАВЛО ТИЧИНА
(1891-1967)Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски
Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району
Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його
пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).
Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи
грамоти». Сім'я була багатодітна (народилося 13, зіп'ялося на ноги 9
дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до
музики, малювання і віршування.
У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі
(бурсі), в 1907-1913— в Чернігівській духовній семінарії. Згодом,
навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті
«Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським
мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.
У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного
журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному
бюро. У 1916-1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М.
К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка»
Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор
(з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923
року.
З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків).
Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України
«Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної
Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й
колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук
Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут
літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор
філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік —
голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей
Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій,
кавалер орденів і медалей.
Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені
Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної
Праці.
Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування
народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого
поета з'явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській
літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети»
(1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений
народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними
митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г.
Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на
злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на
коливанні між реальністю і мрією...
Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид
мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії
засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається
«забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі
слуховими.
У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом
Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші
залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину
справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в
останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За
трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г.
Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови
Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед
композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз,
Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар'ян.
Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск
на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий
композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і
«Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється
спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у
творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила
його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість Павла Тичини й
після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його
приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це
засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори
пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942),
«Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі
інші.
У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних
працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських
письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види
мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті,
та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так
легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів
п'ятнадцятьма).
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
|