Влизько Олекса Федорович
народився 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту
Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломщиком. Там і
почав навчання, а продовжив його на батьківщині діда - в с. Сингаївка на
Звенигородщині. У 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив
слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю:
книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої та
соціальної свідомості. Він закінчив мовно-літературний факультет
Київського інституту народної освіти. 1928 року подорожував по
Німеччині, згодом - по нагір'ях Паміру. В літературу його ввів Борис
Антоненко-Давидович, надрукувавши в Київському журналі "Глобус" (1925,
ч. 22) вірш "Серце на норд". З того часу вірші Влизька починають
систематично друкуватися у різних журналах і газетах УРСР. Найчастіше - у
футуристичному органі Михайла Семенка "Нова Генерація". Влизько належав
до літературної організації "Молодняк" і УСПП.
У першому номері органу ВУСППу "Літературній газеті" були
надруковані напутні рядки вірша О. Влизька "Поетові". "Не лицемір,
поете, серцем, і не роби із нього шарж, - замало глянути крізь скельця,
на бунт, виспівуючи марш" (1927).
Книжка "За всіх скажу" сприймається як відповідь на гострі питання,
поставлені дискусією 1925-1928 років, про шляхи розвитку української
літератури. Тогочасні критики дали напрочуд високу оцінку поетичному
дебютові молодого автора. Визнання перспективного таланту засвідчила і
третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за збірку "За всіх
скажу".
1927 р. у пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в хвилях
Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний радянський
критик Володимир Коряк у некролозі, вміщеному в харківській центральній
газеті, навіть оплакував смерть юного поета, говорячи про загибель на
самому старті "українського Пушкіна" (В.Коряк "Олекса Влизько" //
Комуніст. - 2 серпня 1927р.). Однак інформація виявилася неточною, а сам
Влизько спростував некрологи весело-іронічною заявою в пресі та новими
книжками: "Живу, працюю!" (1930), "Книга балад" (1930), "Рейс" (1930),
"Моє ударне" (1931), "П'яний корабель" (1933), "Мій друг Дон-Жуан"
(1934).
Однак рання смерть таки була долею Влизька. Як і всі представники
демократично мислячої інтелігенції потрапляє за грати, адже бачив в УРСР
не що інше, як "рай за дротами". Москві не сподобалось його розуміння
індустріалізації - оновлення, модернізація, визволення. Його оголошено
"ворогом народу". Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР
на закритому засіданні 14 грудня 1934 року, в числі 28-ми інших,
О.Влизьку було винесено смертний вирок, який того ж дня було виконано.
Ю.Лавріненко у книзі "Розстріляне відродження" зазначає, що
"Влизько-поет - це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе
писав у передмові до "Живу, працюю!", - "тільки етап і шукання нових
форм... До синтетичної рівноваги ще далеко..." З його жадібністю,
темпераментом, естетичним поліморфізмом не легко дійти "синтетичної
рівноваги" за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної
синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу
Влизькової "Дев'ятої симфонії": "Я не знаю нічого кращого в українській
поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого
міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й
людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років".
Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений
динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм,
футуризм, "виробнича поезія" й агітка, а над усім і, передусім, активний
вітаїстичний романтизм.