ІВАН СВІТЛИЧНИЙ
(1929-1993)«Поезія — свобода серця...» — саме так розпочинається один із
сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що
дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у
безнадії.
Навряд чи можна собі уявити «шестидесятництво» —
літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х
років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійошіча
Світличного, літературознавця, літературного критика, поета,
перекладача.
Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине
Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після
закінчення середньої школи в 1947 вступив на навчання на українське
відділення філологічного факультету Харківського університету. І.
Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького
національного університету, яка в той час була студенткою Харківського
університету, згадує: «Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та
повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не
стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим,
привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував
не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На
перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на
морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».
Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії
літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього
образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі
літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури
опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.
В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його
підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не
лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук,
Панас Заливаха та інші.
У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої
інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій.
За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно
пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже,
Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької,
сербської.
Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися
друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон
вірші В. Симоненка. Після чого — перший арешт (1965 р.) та тимчасове
помилування. 1972 року починаються нові переслідування української
інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по
звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у
виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого
режиму та п'ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван
Світличний продовжує віршувати, і на світ з'являються його власні поезії
— такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.
У своєму листі з Колими Василь Стус писав: «На превелику радість
мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до
благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він,
на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої
генерації—Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий
критик-літератор... Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча,
Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю,
людяністю, з того радіючи і тим живучи... Все кращого в мені — це Іван.
Усе кращого в багатьох інших — від Івана. Він роздаровував себе по
просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні
докору. Бог дав мені колись назвати його «вусатим сонечком моїм» — тоді я
й не розумів головою того, що чуло серце!...»
Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного
писав: «Ще «на волі» Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував
їх і мало кому показував... Жорстокий факт: каторга вбила його тіло,
але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише
біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження,
що вилилося в слово справжньої поезії».
Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом,
назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він
працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг
надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана
Світличного не стало.
Зі спогадів Ігоря Калинця: «Він був носієм любові. До багатьох. І в
першу чергу до України, за яку боровся і страждав». Саме гострота
правди і сила любові об'єднує весь творчий спадок Івана Світличного —
поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.
|