Іван Сенченко
(12 лютого 1901 — 9 листопада 1975)
Поруч із Юрієм Яновським найміцніший
(хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції,
генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій
половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов'ю)
спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне
стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із
сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля
Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля
селянин, був однаково і людиною села, і людиною міста, працюючи в Червонограді
чорноробочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван
Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх
рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи
водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як
слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в
очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927), «Літературний ярмарок» (1929),
«Пролітфронт» (1930).
У своїх кращих творах («Історія однієї кар'єри» та інші оповідання, Харків,
ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож до Червонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с.
78 — 117; «Червоноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн.
З, с. 94 — 152; «Дубові гряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій
Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома
Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе
безотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство
письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей
— бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і
всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики
військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої свободи
опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічного ренесансу України.
Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрестились залізниці
Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творах свіжий посмак того
дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна в умовах хоч
трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніялізму і склерози
бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю
підприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони
гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости
й соковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим
гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка
також у його історичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон»
Ромен Ролляна.
Оповідання Сенченка 1923 — 1925 років у час його початкування в спілці
селянських письменників «Плуг» (Оповідання,
Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового
«Плугу» до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як
белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на
які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом.
Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири «Із
записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 1, стор. 3 — 11; також окреме видання в
бібліотеці Вапліте), яку він назвав в одному місці також «Холуєві записки».
Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як
«пролетарську літературу» і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві («Пій —
все суще над нами»). Насправді Сенченків образ Холуя — вичерпно всеосяжний для
всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за
принципами, які формулює в своїх записках Холуй: слухняність, покора, мовчання,
пресмикання, а також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти
обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись
єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі — ваші очі»), дивитись у рот Пієві
(«його слова — ваші слова»), зневажати і бити (маючи «за спиною всемогущого
Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідного батька...
Нещадний гарапник Сенченкового «Холуя» врізав по обличчі українське і
всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціяльно-політичної
системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий
Пій — Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних
шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. Цікаво, що київська
«Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рік просто впала була в
гістерику і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепом на «пролетарську»
літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила в своєму числі за 4
липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!) ліричний вірш
львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», в якому просто
повторені формули «Холуєвих записок»:
Партія — очі мої!
Партія — мова моя!
. . . . . . . . . . . . .
Йде Україна — зоря моя.
Партія — серце її!
Ум її — партія!
Така просто головокрутна метаморфоза
образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією, на образ
ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи». Та парадокс у тому,
що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли,
властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того до
старої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась
ще й друга — плагіят! Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого
змусили писати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в яких він такий само
сірий і скучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед
яких під сірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту від бездарности.
Юрій ЛАВРІНЕНКО
Українське слово. — Т. 2. — К., 1994
|