Після закінчення семирічки Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, потім був працівником заводської багатотиражки. Ще була служба у Військово-Морському Флоті, навчання у Криворізькому вчительському інституті.

А ще була війна. Від першого й до останнього її дня він воював на морі і на суші. Команда корабля «Шторм» пам'ятає, як командир відділення радистів старшина Дмитро Ткач виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під свист ворожих куль відновив зв'язок. Спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайний, він викликав симпатію в моряків. Та найбільше його любили за те, що писав морські оповідання й повісті.

Війна торкнулася своїм холодним крилом усіх братів Дмитра Ткача. Найстарший, Іван, командував артилерійською батареєю. Дійшов аж до Берліна, розписався на стіні рейхстагу, та вже в самому Берліні був тяжко поранений. Довго лікувався в різних госпіталях, але так і помер від ран. Другий брат, Микола, пройшов війну польовим фельдшером. Разом із хірургами повертав життя солдатам та офіцерам. З війни повернувся без плеча. А з наймолодшим братом Олександром, який був льотчиком, Дмитрові судилося зустрітися на війні. Брати обмінялися декількома словами, і це була їхня остання зустріч. Олександр загинув в одному з повітряних боїв.

Тому не дивно, що тема війни у творчості Дмитра Ткача посідає вагоме місце. Не обминули наслідки війни й самого письменника — він занедужав на невиліковну хворобу очей. Та своє життя Дмитро Васильович прожив гідно, засіявши його добірним зерном творів для дітей і дорослих.